Читати книгу - "Вогонь і крига"

— Це буде твій перший приплід?

Принцеса невпевнено кивнула. Вогнесерд відчув, як його огорнуло співчуття до неї. Незважаючи на те, що вони були ровесники, вона видавалася йому такою молодою і наївною.

— Все буде добре, — нявкнув він, пригадуючи, як приводила своїх кошенят Ряболиця. — Здається, Двоноги гарно тебе доглядають, я певен, що твої кошенята будуть живі та здорові.

Принцеса підступила ближче до нього, потершись хутром об його бік. Вогнесерд відчув, що його серце переповнюють почуття. Уперше, відколи він був кошеням, йому вдалося відчути те, що всі коти Клану сприймають як належне: кровна близькість, спільні узи, закладені родом і походженням.

Раптом Вогнесердові закортіло, щоб сестра дізналася про його життя.

— Ти знаєш щось про Клани?

Принцеса зацікавлено глянула на нього.

— Ти згадував Громовий Клан.

Вогнесерд кивнув.

— Взагалі є чотири Клани, — він повів далі, насилу видушуючи слова. — Ми у Кланах дбаємо одне про одного. Молодші коти полюють для старійшин, вояки захищають мисливські угіддя від інших Кланів. Я всенький зеленлист тренувався, щоб стати вояком. Тепер я навіть маю свого учня.

З її спантеличеного виразу Вогнесерд збагнув, що розуміла сестра далеко не все, але її очі радісно блищали, коли вона слухала його.

— Схоже на те, що ти любиш своє нове життя, — зачудовано нявкнула вона.

Із дому залунав голос Двонога. Вогнесерд миттю шмигнув під найближчий кущ.

— Мені пора, — промуркотіла Принцеса. — Вони будуть хвилюватися, якщо я не повернуся, а мені ж іще кілька ротів годувати. Я вже відчуваю, як вони ворушаться всередині.

Вона лагідно глянула на свій роздутий живіт.

Вогнесерд визирнув з-під куща.

— Тоді йди. Мені, однак, слід повертатися до Клану. Але я прийду, аби ще з тобою зустрітися.

— О, я буду рада! — кинула Принцеса через плече. Вона вже залазила назад до гнізда Двоногів. — Бувай!

— Побачимося, — гукнув Вогнесерд.

Його сестра зникла з-перед очей, і він почув, як тріснули гнучкі дверцята, зачинившись за нею.

Коли у садку все затихло, Вогнесерд проліз кущами до живоплоту. Тоді перестрибнув його і кинувся до лісу. Спогади і запахи дитинства наповнювали його мозок, видавалися навіть реальнішими за справжні запахи, що його оточували.

Вогнесерд спинився на вершечку улоговини і обвів поглядом табір Громового Клану. Він іще не був готовий повернутися. Вояк непокоївся, що табір може здатися йому чужим. «Піду на полювання», — вирішив він. Попелапка буде в безпеці із Сіросмугом, а зайвої свіжини для Клану зараз не існує. Він знову заглибився в ліс.

Коли ж нарешті повернувся до табору, то приніс полівку і лісового голуба. Сонце вже хилилося до заходу, і коти Клану збиралися на вечірню трапезу. Сіросмуг сиротливо сидів біля куща кропиви, тримаючи в пазурах зяблика. Вогнесерд кивнув йому і побрів на інший кінець галявини, на якому складали свіжину.

Тигрокіготь сидів під Високим Каменем, примруживши свої бурштинові очі.

— Я тут помітив, що Попелапка провела цілісінький день із Сіросмугом, — нявкнув він, коли Вогнесерд кинув свою здобич на купу. — А ти де був?

Вогнесерд і собі глянув на Тигрокігтя.

— Дуже гарний був день для полювання, не хотілося втрачати нагоди, — відповів він, відчуваючи, як серце гупає у грудях. — Кланові зараз потрібна вся свіжина, яку можна дістати.

— Так, але ще нам потрібні вояки. І тренування Попелапки — твоя відповідальність.

— Я розумію, Тигрокігтю, — нявкнув Вогнесерд. Він шанобливо схилив голову. — Завтра я її тренуватиму.

— Гаразд.

Воєвода відвів погляд і оглянув табір. Вогнесерд узяв собі з купи мишку і пішов до Сіросмуга.

— Знайшов, що шукав? — байдуже запитав Сіросмуг.

— Так, — Вогнесерд засмутився, побачивши біль в очах друга. — Все думаєш про вояка Річкового Клану?

— Намагаюся не думати, — тихенько відповів той. — Просто щоразу, коли я залишаюся на самоті, ніяк не можу викинути з голови те передбачення Короморда про непотрібну смерть і біду…

— Ось, — Вогнесерд підштовхнув до нього мишку. — У того зяблика, здається, саме пір’я та кістки, а я не голодний. Хочеш помінятися?

Сіросмуг вдячно глянув на нього, і двоє друзів, обмінявшись здобиччю, заходились їсти.

Хрумтячи зябликом, Вогнесерд роздивлявся терен. Він бачив Пісколапку і Порохолапа, які сиділи біля новацького кубла.

Попелапка лежала біля старого пня, де він стільки разів трапезував іще новаком. Вона жваво балакала із Орляколапом, який лише зрідка кивав, обриваючи пір’я з горобчика. Це видовище двох молодих котів — брата і сестри, що так невимушено лежали поруч, знову нагадало Вогнесердові про Принцесу. І оце вперше всі ці знайомі речі рідного Клану змусили його почуватися незручно. Вогнесерд ретельно злизав сестрин запах зі свого хутра, перш ніж повертатися до табору, але той усе одно сповнював ніздрі. Вогнесерд віднайшов ту близькість, якої йому не вистачало, але вона розбудила в ньому відчуття самотності, що до того дрімало у глибинах його серця. Чи ж можуть ці далекі спогади, які він ділив із Принцесою, бути сильнішими, ніж його відданість Клану?

Розділ 11

— Ще один сонячний день! — промуркотів Вогнесерд до Сіросмуга, відчуваючи, як його полум’яна шубка переливається у вранішньому промінні.

Завдяки гарній погоді останнім часом він навідував Принцесу замалим не щодня, викроюючи для цього час поміж патрулюваннями, полюваннями і тренуваннями. Зараз же він ішов поруч зі своїм другом коротенькою стежкою, яка вела до піщаної улоговини, де їх мали б чекати Попелапка і Орляколап.

— Давай сподіватися, що так ясно буде весь гололист, — нявкнув Сіросмуг.

Вогнесерд знав, наскільки сильно його густошерстий друг ненавидить дощ. Коли хутро Сіросмуга намокало, то воно злипалося і довго залишалося вологим навіть після того, як коротше хутро Вогнесерда вже висихало.

Двоє вояків підійшли до краю улоговини саме вчасно, щоб побачити, як Попелапка стрибає на купу промерзлого листя, розкидаючи його навсібіч. Вона миттю підстрибнула, намагаючись ухопити листок, перш ніж той упаде на землю.

Вогнесерд із Сіросмугом перезирнулися.

— Принаймні Попелапка розігріється і буде готова до сьогоднішнього завдання, — зауважив Сіросмуг.

Орляколап підірвався на лапи і широко розплющеними очима глянув на свого наставника.

— Доброго ранку, Сіросмуже, — нявкнув він. — А яке у нас сьогодні завдання?

— Полювання, — пояснив Сіросмуг. Він саме увійшов до улоговини, Вогнесерд — за ним.

— Де? — нявкнула Попелапка, кидаючись до них. — Кого будемо ловити?

— Підемо до Сонячних Скель, — відповів Вогнесерд, несподівано перейнявшись її ентузіазмом. — І ловитимемо все, що зможемо.

— Я хочу спіймати полівку, — оголосила Попелапка. — Ніколи ще не куштувала полівку.

— Боюся, вся наша сьогоднішня здобич дістанеться старійшинам, — попередив Сіросмуг. — Але я впевнений, що вони радо поділяться, якщо ти гарненько попросиш.