Читати книгу - "Із праху посталі"

І шептуни шепотіли:

— Причаїться. Не ворушіться. Не говоріть і не вставайте. Не слухайте крик і плач гармат, бо вони повідають лише про сумну долю й смерть, без появи привидів і духів. Нам, великій армії моторошних воскреслих, не кажуть «так», нам кажуть «ні». Жахливе «ні», через яке кажан падає без крил, а вовк ламає ноги, усі труни вкриваються льодом, пойняті вічним морозом, од якого не врятується жоден із Сім’ї, і нічий подих не зможе пуститися в мандри на жоднім підсонні, ні в хмарці пари, ні в тумані.

— Лишайтесь, ох, залишайтесь у великому Будинку, і нехай стук ваших сердець-викажчиків[37] буде чутно через мостини. Лишайтесь, ох, залишайтесь, най не буде ні звуку. Сховайтеся. Ждіть. Ждіть.

Розділ 17

Фіванський голос

— Я — дитя-бастард завіс на великих мурах міста Фіви, — мовив голос. — Може, не ясно, що я маю на увазі під словом «бастард», або, якщо на те вже пішло, до чого тут завіси? Величезними ворітьми у мурах міста Фіви, ясно?

Усі за столом нетерпляче закивали:

— Ясно.

— Гайда, значить, швидше, — сказав туман у хмарі пари ледь вловимого повіву тіні. — Коли звели мур і з величезних колод вирізьбили подвійну браму, то винайшли найперші в світі завіси, на які можна було повісити ворота, щоб їх легко відчиняти. І відчиняли їх часто, впускаючи вірян поклонятися Ісіді або Осірісу, Бубастіс[38] або Ра. Але верховні жерці тоді ще не зналися на магічних трюках, не відчували, що богам потрібні голоси або принаймні фіміам, щоб коли куритиметься дим, можна було в повітрі й просторі читати знаки по його кружлянню та вируванню. Фіміам з’явився пізніше. Вони цього не знали, проте голоси богам були конче потрібні. І тим голосом був я.

— Га? — Сім’я подалася вперед. — Ну, і що далі?

— Перші завіси виготовили з цільної бронзи, вічного металу, та не винайшли до нього шмаровидла, щоб ворота тихо прочинялися. Тому коли відчинилася Велика фіванська брама, народивсь і я. Спочатку тихесенький, скрип, рип, а потім, все голосніший, мій голос поступово став віщати волю богів. Приховані, потаємні, невидимі Ра і Бубастіс промовляли через мене. Тепер віряни й жерці звертали багато уваги на мої склади та невпевнений писк і скрегіт, не менше, ніж на золоті маски і руки, що жнивують!

— Ніколи про це не думав, — Тімоті подивився на нього з легким подивом.

— А ти подумай, — сказав голос фіванських завіс, загублений три тисячі років тому.

— Далі, — обірвали його всі.

— І бачачи, — продовжував голос, — що віряни, окутані таємницею, задирають голови, аби вловити мої прокламації та чекають на тлумачення, замість того, щоб змастити бронзові завіси, вони призначили читця, первосвященика, який перекладав мій найменший скрип і бурмотіння на підказки Осіріса, волю Бубастіс чи раду самого Сонця.

Привид зупинився і порипів та попищав трохи для прикладу. Немов музика заграла.

— Народившись одного разу, я так ніколи і не вмер. Якось майже згинув, але ні. Хоч мастило блищало на воротах і дверях світу, завжди лишалися бодай одні двері, одна завіса, що могла прихистити мене на ніч, на рік або на все життя. Так я перетинав континенти зі своїм словниковим запасом, зі своїми скарбами знань, і покоюся тут, серед вас, уособлення всіх відкриттів і закриттів величезного світу. Прошу, не мастіть, не кладіть ні жиру, ні сала на мої місця відпочинку.

До тихого сміху приєдналися всі.

— Як вас записати? — спитав Тімоті.

— З роду-племені мовців, що не говорять ні до вітру, ні до бурі. Самодостатні оратори полуденної ночі.

— Повторіть іще раз.

— Тихий голос, який питає мертвих проти брами раю: «Чи знали ви за життя завзяття?» Якщо відповідь «так», то можна піднятися на небо. Якщо — «ні», то горіти вам у пеклі.

— Чим більше питань я ставлю, тим довші відповіді отримую.

— Фіванський голос. Так і запиши.

Тімоті записав.

— «Фіванський» з великої букви? — тільки й уточнив він.

Розділ 18

Поспішай жити

Мабуть, мадемуазель Анжеліна Маргарита таки здавалася дивною, для когось гротескною, для багатьох кошмарною, але, безумовно, її перекинуте догори дном життя було для всіх загадкою.

Навіть декілька місяців після великого та щасливого Дня повернення додому Тімоті все ще не підозрював про її існування.

Бо вона жила, чи то існувала, або навіть, якщо подумати, ховалася в тіні величезного дерева, на цвинтарику, де стояли пам’ятники з іменами і датами, які належали Сім’ї. Дати з часів, коли кораблі Непереможної армади розбивалися об ірландське узбережжя і серця його жінок, через що тут потім народжувалися темноволосі хлопчики й чорняві дівчатка. Імена на могильних каменях нагадували про щасливі часи інквізиції або Хрестових походів — коли діти з радістю неслися вскач у мусульманські гроби. Деякі надгробки, більші за інших, закарбували страждання відьом в одному массачусетському містечку. Всі ці знаки стиралися, чим більше Будинок приймав мешканців із різних століть. А те, що лежало в могилках, знали тільки маленький гризун та крихітний павучок.

Однак від імені Анжеліни Маргарита в Тімоті перехоплювало подих. Воно так м’яко промовлялося! Досконалий смак прекрасного.

— Вона давно померла? — запитав Тімоті.

— Краще поцікався, — відповів Батько, — коли вона збирається народитися.

— Але ж вона народилася давним-давно, — здивувався Тімоті. — Не можу розібрати дату. Звичайно…

— Звичайно, — сказав високий, худий, блідий чоловік на чолі обіднього столу; він з кожною годиною ставав усе вищим, худішим і блідішим, — звичайно, якщо я можу довіряти своїм вухам і гангліям, вона істинно народиться не пізніше як за два тижні.

— Наскільки не пізніше ніж за два тижні? — перепитав Тімоті.

Батько зітхнув.

— Подивися сам. Вона не залишиться під своїм каменем.

— Хочеш сказати?..

— Слідкуй. Коли затремтить надгробок і заворушиться земля, ти нарешті побачиш Анжеліну Маргариту.

— Вона буде такою ж красивою, як її ім’я?

— О, боги, так! Нестерпна думка — чекати, поки стара карга молодшатиме й молодшатиме, щоб повернути собі красу. Якщо нам пощастить, вона буде кастильською трояндою. Анжеліна Маргарита чекає. Піди подивися, чи не прокинулася вона. Бігом!

Тімоті понісся вперед з одним крихітним другом на щоці, іншим — у його сорочці й третім — за ним по п’ятах.