Читати книгу - "Кров на снігу"

А тоді надійшла мить.

Я закричав і скинув віко труни.

Розділ 17

Було світло. Світло і затишно. Мама пояснила, що у мене була висока температура і що лікар, який приходив, звелів мені кілька днів залишатися в ліжку і пити багато води, але, мовляв, підстав для тривоги немає. Ось коли я міг сказати, що мама стурбована. Але я не злякався. Зі мною все було гаразд. Навіть коли я заплющував очі, світло не зникало — воно проникало крізь повіки теплим червоним сяйвом. Мама поклала мене у своє велике ліжко, і здавалося, ніби всі пори року проходять через кімнату. Лагідна весна перетворювалась на спекотне літо, і піт зрошував мені чоло, наче літній дощ, стікаючи на простирадла, які прилипали до моїх стегон; а тоді, нарешті, приносила полегшення осінь, з прохолодним чистим повітрям, ясністю відчуттів. Аж поки раптом знову поверталася зима, мене морозило, я стукотів зубами і впадав у тривалий дрейф снами, мареннями і реальністю.

Вона пішла в бібліотеку і взяла для мене книжку. «Знедолені» Віктора Гюго. «Скорочене видання» писалось на обкладинці, під зображенням Козетти-дівчинки, оригінальною ілюстрацією Еміль Байярд.

Я читав і мріяв. Мріяв і читав.

Додані і видалені епізоди. Наприкінці я вже не знав напевне, наскільки засвоєне мною було авторським текстом, а наскільки — плодом моєї власної уяви.

Я щиро вірив у ту історію. Я просто підозрював, що Віктор Гюго не переповів її цілком правдиво.

Я не вірив, що Жан Вальжан украв хліб, що саме через таке він мав відшкодовувати збитки. Я підозрював, що Віктор Гюго не хоче ризикувати симпатією читачів до свого героя, в разі якщо він розповість правду. Яка полягала в тому, що Жан Вальжан когось замордував. Що він був убивцею. Жан Вальжан був славним чолов’ягою, тому людина, яку він убив, напевне ж на таке заслуговувала. Так, саме так. Жан Вальжан убив когось, хто скоїв щось погане, і мав за це сплатити. Вигадка про крадіжку хліба мене просто дратувала. Тому я переписав історію. Я зробив її кращою.

Отже: Жан Вальжан був убивцею, якого поліція розшукувала по всій Франції. І він був закоханий у Фантін, бідну повію. Через кохання до неї він був ладен зробити що завгодно. Все, що він робив для неї, він робив з нестямного кохання, пристрасті і відданості, а не заради порятунку своєї власної безсмертної душі або з любові до ближніх. Він віддався красі. Так, саме так він вчинив. Віддався і корився красі тієї змарнілої, хворої, напівживої повії без зубів і волосся. Він бачив красу там, де ніхто не здатен був собі її уявити. І з цієї причини краса ота належала тільки йому. І він належав тільки їй.

Знадобилось десять днів, перш, ніж лихоманка почала відступати.

Для мене вони проминули як одна доба, і коли я прийшов до тями, мама сиділа на краю ліжка, пестила мій лоб, тихо схлипувала і розповідала мені, в якій небезпеці я був.

Я сказав їй, що був у такому місці, до якого хотів би повернутись.

— Ні, Улаве любий, ти не повинен таке казати!

Я зрозумів, про що вона подумала. Бо у неї було таке місце, до якого вона завжди хотіла повернутися і куди вона, зрештою, помандрувала у своїй пляшці.

— Але я не хочу вмирати, мамусю. Я просто хочу вигадувати романи.

Розділ 18

Я стояв на колінах, тримаючи обома руками пістолет.

Я побачив, як Піне і Гофман обертаються, майже як у режимі уповільненого відтворення.

Я вистрелив Піне в спину, прискоривши тим його пірует. Два постріли. Біле пір’я пурхнуло з його коричневої куртки, затанцювавши у повітрі, наче сніг. Він вихопив з-під куртки пістолет і вистрілив, але не спромігся піднести руку. Кулі вдарили в підлогу і мури й дзвінко зрикошетили по кам’яній крипті. Краєм ока я побачив, як поруч зі мною Кляйн скинув віко з труни, але ще з неї не виліз. Можливо, його збентежив град куль. Данець повстав зі своєї труни і націлив був пістолет на Гофмана, але, оскільки його труну поставили у віддаленому кінці крипти, я опинився на його лінії вогню, між ним і Гофманом. Я сіпнувся назад, одночасно скинувши своїм пістолетом у бік Гофмана. Але той показав себе на диво спритним. Він переберкицьнувся через труну, просто до дівчинки, і, вхопивши її, приземлився разом з нею під довгим муром крипти, за спиною решти членів його родини, які стояли, наче соляні стовпи, з роззявленими ротами.

Піне лежав на підлозі під столом, на якому стояла труна Бенжамена Гофмана, а його рука з пістолетом стирчала з тіла неприродно, наче зіпсований вимірювальний зонд. Ця його рука сіпалась, випускаючи кулі навмання. Бетонна підлога була забризкана кров’ю і спинномозковою рідиною. У нього був пістолет «Ґлок». До біса набоїв. Суто питання часу, перш ніж одна з них когось зачепить. Я всадив у Піне іще одну кулю. І хвицнув труну Кляйна, знову націлюючи пістолет на Гофмана. Той залишався в моєму полі зору. Він сидів на підлозі, спиною до муру, з дівчинкою на колінах, міцно обхопивши її однією рукою навколо кволої грудної клітки, а іншою рукою приставивши їй до скроні пістолет. Вона сиділа абсолютно нерухомо і навіть не блимала, дивлячись просто на мене великими карими очима.

— Еріку…

То озвалась його сестра. Вона дивилася на брата, але зверталась до свого чоловіка.

І чоловік з лисуватою головою нарешті відреагував. Він зробив непевний крок до свого шваґера.

— Еріку, не підходь, — сказав Гофман. — Вони тут не по твою душу.

Але Ерік не зупинився, а сунув уперед ходою зомбі.

— Чорт! — вилаявся Данець, струшуючи свій пістолет і б’ючи ним об труну.

Його зброя не стріляла. Ймовірно, набій заклинило. Нікчемний аматор.

— Еріку! — повторив застереження Гофман, переводячи пістолет на сестриного чоловіка.

Той простягнув руки до своєї дочки. Облизав губи.

— Берточко…

Гофман вистрілив. Його родич заточився. Гофман поцілив йому в черево.

— Не підходь, або я застрелю дитину! — крикнув Гофман.

Я почув сопіння поруч зі мною. То був Кляйн, який звівся на ноги і націлював свій обріз на Гофмана. Але йому заважав стіл і труна Гофмана-молодшого, тому він змушений був зробити крок вперед, щоб ціль опинилась чітко на лінії