Читати книгу - "Втекти від долі, Дана Лонг"

Випадково кинувши погляд у вікно, я дивуюсь красі, яку бачу. Усі дерева і доріжки вкриті снігом, і він ще продовжує йти. Атмосфера, наче з іноземного фільму про Різдво. Так, перший день зими приємно здивував.

Я мимоволі занурююся в дитячі спогади про те, як я з батьком каталася на санчатах, до посиніння, а потім ми йшли додому грітися. А мама заварювала нам чай із лимоном, щоб ми змогли зігрітися після прогулянки, і пекла мої улюблені булочки з корицею.

Мої батьки живуть у невеликому містечку, за сімдесят кілометрів від мене.

Я народилася там, виросла, закінчила університет, але знайти роботу було проблематично у зв'язку з мізерним вибором нормальних вакансій. В результаті після довгих і відчайдушних пошуків гідної роботи, я зважилася переїхати у більше місто, де на той момент були зовсім інші можливості.

Батьки спочатку були категорично проти, хвилювалися, як я буду жити одна, в чужому місті, але потім їм довелося все ж таки змиритися з моїм рішенням.

І ось так я змінила місце проживання. По приїзду зняла маленьку квартиру на околиці міста, оскільки бюджет у мене був обмежений. Цілими днями бігала по різних співбесідах, але все безрезультатно. Поки одного разу мені посміхнулася вдача, і мене прийняли на роботу в офіс будівельної компанії, де я і працюю успішно, донині.

Моя подруга Еля з того ж міста, що і я. Ми вчилися з нею в одній групі університету. Тоді ж вона познайомилася з Михайлом, який старший за неї на п'ять років. Це було кохання з першого погляду. Одного разу Мишку запропонували роботу в іншому місті, і Еля вирішила поїхати слідом за своїм коханим. Вона забрала документи і перевелася в інший університет, у те саме місто, в яке по роботі переїхав Михайло.

Я часто телефоную батькам, але бачимося ми рідко, на жаль. Але щороку я приїжджаю до них погостювати, і ми зустрічаємо разом Новий рік.

Цей раз, швидше за все, не стане винятком.

***

Сьогодні в нас на роботі мають відбутися збори. Шеф просив усіх обов'язково бути присутніми.

– Цікаво, з якого приводу збір, – заметушилася Таня. – За звітами начебто все нормально і перевірку ми пройшли непогано.

– Та хто його знає, це ж Сергійович, по-любому знайде, до чого причепиться, – бурчить Ритка.

Так ми продовжили сидіти в невіданні, хвилюючись, поки, нарешті, прийшов Сергійович, і ми всі напружилися.

– Хочу сказати, що ви всі молодці, постаралися як ніколи. І завдяки вашій наполегливій колективній праці ми успішно пройшли перевірку, – судячи з його обличчя, він дуже задоволений.

У кабінеті лунають оплески, всі раді, що не дарма працювали день і ніч, і це принесло позитивний результат.

– Також хочу сказати, що цього року всі ви плідно працювали. Завдяки вашій самовіддачі роботі, у нас з'явилося ще більше клієнтів і замовлень, і у зв'язку з цим хочу повідомити, що наприкінці року всім присутнім буде виплачено премію в розмірі окладу.

Радісні крики блискавично розносяться кабінетом. Для всіх це приємний бонус до кінця року.

– На цьому наші збори закінчено, приступайте до роботи. А ти зайди до мене, – Сергійович кидає хтивий погляд на Риту і йде до себе в кабінет.

Ритка в паніці переводить погляд на мене, а я не знаю, що їй відповісти.

– Бачила, як він подивився на мене? Зараз знову, напевно, буде чіплятися.

– Рит, якщо що, клич, – я намагаюся підбадьорити її.

Не буде ж він, зрештою, її домагатися. Повний офіс людей.

За десять хвилин повертається Рита, на вигляд спокійна.

– Рито, що там, не мовчи? – не витримую я.

– Усе гаразд, обговорювали робочі моменти, за інтим жодного слова чи натяку, – шепоче вона у відповідь, щоб ніхто випадково не почув.

– Ось бачиш, а ти даремно хвилювалася.

***

Робочий день закінчився, і ми всім колективом виходимо з офісу. Я одразу звертаю праворуч і прямую на зупинку. Раптово сигналить машина, і я чую, як мене кличуть на ім'я.

– Лана!

Я впізнаю голос Влада, тому різко обертаюся, шукаючи його очима. Помічаю його біля машини, припаркованої біля будівлі, де розташований мій офіс. Дивно, що я відразу не помітила його. Швидко розвернувшись, прямую в його бік.

– Привіт. Що ти тут робиш?

– Вирішив забрати тебе з роботи, – він ніжно цілує мене в губи і відчиняє переді мною двері своєї машини.

Я сідаю на переднє сидіння, а Влад обходить машину і займає місце за кермом.

– Поїхали? Відвезу тебе додому.

 Я з радістю погоджуюся.

– Як минув твій день? – Влад керує автомобілем і поглядає в мій бік.

– На диво спокійно, бо зазвичай у нас в офісі метушня.

– Я думав про тебе весь день, – він кидає на мене короткий погляд, сильніше стиснувши кермо своїми сильними руками, а мене кидає в жар від спогадів, що ці руки зі мною виробляли.