Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Я не можу врятувати їх, Сил, — з мукою в голосі прошепотів мостонавідник.

— Ти цього певен?

— Кожна з попередніх спроб закінчилась невдачею.

— І тому не вийде й цього разу?

— Так.

Спрен змовкла.

— Що ж, — зрештою мовила вона, — скажімо, твоя правда.

— То навіщо боротись? Я сказав собі, що спробую востаннє. Але зазнав поразки ще до того, як почав. Їх не врятувати.

— А хіба сама боротьба нічого не важить?

— Не для того, хто приречений на смерть.

Він похнюпився.

У голові луною розляглися Сиґзілові слова. «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».

Каладін глянув угору — на тріщину, крізь яку прозирало небо. Мов далека річечка з чистою, блакитною водою.

Важить життя, а не смерть.

Що означає цей вислів? Що люди мають прагнути жити, а не померти? Але ж це очевидно. А чи в ньому криється інший зміст? Що життя передує смерті? Теж очевидна істина. І все ж ці прості слова промовляли до нього. Шепотіли, що приходить смерть. Вона завітає до кожного. Але їй передує життя. Бережи його.

Смерть — це прибуття. А от шлях — це якраз життя. І важить сáме воно.

Омиваючи Каладіна, кам’яним коридором промчав легкий вітерець. Він приніс підбадьорливі, свіжі запахи, розвіявши сморід гниючих тіл.

Кому є діло до мостонавідників? Усім наплювати на тих, хто на самому дні. І все ж, здавалося, ніби той вітерець знову й знову шепотів до нього: «Важить життя, а не смерть. Важить життя, а не смерть. Живи, перш ніж померти».

Його нога об щось перечепилася. Мостонавідник нагнувся й підняв той предмет. Невеличкий камінчик. У пітьмі його заледве вдавалося розгледіти. І раптом власний настрій здався Каладіну знайомим — ця меланхолія, це почуття безнадії. Такий настрій нерідко огортав його замолоду, найчастіше впродовж Ридальних тижнів, коли небо затягували хмари. Тоді його підбадьорював Тіен, допомагаючи вибратися з депресії. У того це завжди виходило.

Та відколи Каладін утратив брата, боротися з цими нападами туги стало складніше. Він перетворився на горопаху — тому до всього байдуже, зате й нíчого впадати у відчай. Взагалі не мати почуттів було бажаніше, ніж відчувати біль.

«Я підведу їх, — подумав Каладін, міцно зажмурюючись. — Який сенс намагатися?»

Хіба не дурень він, що й досі тримається? Якби ж йому хоч раз випало перемогти! Цього б вистачило. Допоки він вірив би, що може комусь допомогти, допоки вважав би, що не всі стежки ведуть у темряву, у нього залишалася б надія.

«Ти обіцяв собі, що спробуєш востаннє, — подумалось йому. — Вони ж бо й досі не загинули.

Усе ще живі. Поки що».

Він не спробував зробити лиш одного. Такого, що аж надто страшило його. Бо щоразу, вдаючись до цього в минулому, втрачав усе.

Йому здалося, що горопаха стоїть напроти нього. І пропонує вихід — апатію. Невже Каладіну справді хотілося повернутись у той стан? Це був удаваний прихисток. Та іпостась не вберегла його. Він лише глибше й глибше поринав у депресію, аж доки самогубство не здалося привабливішим, ніж таке життя.

«Важить життя, а не смерть».

Каладін випростався, розплющив очі та випустив з руки камінець. І повільно пішов на світло смолоскипа. Мостонавідники попіднімали очі від роботи. Стільки пар питальних очей! І сповнених сумніву, і похмурих, і підбадьорливих. Скеля, Данні, Гоббер, Лейтен. Вони вірили йому. Він пережив великобурю. А це неспростовне чудо.

— Можна було би спробувати ще дещо, — озвався Каладін. — Але, найвірогідніше, воно закінчиться нашою смертю від рук дружньої сторони.

— Нам нічого, крім неї, і не світить, — зауважив Мапа. — Ти сам так сказав.

Ще кілька мостонавідників згідливо закивали.

Командир глибоко вдихнув.

— Нам треба спробувати втекти.

— Але табір охороняється! — заперечив Безвухий Джакс. — Обслугу не випускають за його межі без супроводу. Там знають, що ми б утекли.

— Це вартувало б нам життя, — озвався спохмурнілий Моаш. — Ми за багато миль від цивілізації. Довкола нікого, крім великопанцирників, і ніде перечікувати бурі.

— Знаю, — відказав Каладін. — Але єдина альтернатива — паршендійські стріли.

Мостонавідники мовчали.

— Нас посилатимуть сюди щодня, щоби ми грабували трупи, — повів далі командир. — Причому самих, без супроводу: з прірводемонами жарти погані. Більшість наших трудових нарядів — дурна робота, покликана відволікти від уготованої нам долі. Тож, піднімаючись наверх, ми могли би здавати не всі трофеї…

— Гадаєш, нам слід вибрати одну з розколин і пуститися нею навтьоки? — запитав Шрамм. — Їх намагались картографувати. Але жодна з команд не дісталася протилежного боку Рівнин — усі гинули від прірводемонів чи великобуряних повеней.

Каладін похитав головою.

— Ми зробимо не так.

Він копнув ногою якийсь предмет, що валявся на землі біля нього — зронений спис. Від удару той злетів у повітря — у бік здивованого Моаша, — який упіймав його.

— Я можу навчити вас орудувати такими штуками, — тихо сказав Каладін.

Мостонавідники мовчали, витріщившись на зброю.

— І чим це допоможе? — запитав Скеля, котрий узяв у Моаша ратище й уважно оглянув його. — Нам не дати відсіч армії.

— Звісно, — погодився Каладін. — Та якщо я вас натреную, то якось уночі ми зможемо напасти на вартових, які чергують біля воріт, і вибратися з табору, — він обвів своїх людей очима, по черзі зустрівшись поглядами з кожним із них. — Щойно опинимося на волі, як навздогін нам вишлють солдатів. Садеас не потерпить, щоби мостонавідники вбивали його воїнів і це сходило їм з рук. Будемо сподіватися, що він недооцінить нас і спочатку відправить невеличкий загін. Якщо ми розіб’ємо його, то нам, можливо, і вдасться дістатися досить далеко, щоби заховатися там. Буде небезпечно. Садеас ні перед чим не зупиниться, щоб перехопити втікачів, і зрештою нас розшукуватиме ціла рота. Та що тут, бодай йому буря, балакати: найвірогідніше, нам і з табору не вибратися. Проте це хоч якийсь шанс.

Він вичікувально замовк, а мостонавідники, вагаючись, перезирнулися.

— Я з тобою, — промовив Тефт і випростався.

— Я