Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Хмурячи брови, Страйк підтягнув до себе записку й мобільний Робін і дивився то на те, то на те. Вона мала рацію, і Страйк зрозумів це (але не зізнавався), щойно вона показала йому фото, повернувшись із Дому Святого Петра. Страйк не казав цього Робін, але він переслав фото анонімки й фото почерку Луки Риччі з журналу відвідувачів графологині, з якою зв’язався через знайомих у поліції. Жінка попередила, що не зможе зробити точного висновку, не маючи на руках оригіналів, але на основі фото «з сімдесяти-вісімдесятивідсотковою впевненістю» припустила, що обидва зразки написала одна людина.

«І що, за сорок років почерк не змінюється?» — спитав Страйк.

«Не завжди,— відповіла графологиня.— Як правило, зміни бувають. Як правило, з віком у людей псується почерк через фізіологічні фактори. Також на почерк впливає настрій. Мої розвідки показують, що в тих, хто пише нечасто, почерк міняється менше в порівнянні з тими, хто пише багато. Ті, хто пише мало, зберігають стиль, який засвоїли в юному віці, Незрідка у школі. У випадку цих двох зразків я бачу деякі чіткі елементи, які майже напевно збереглися зі шкільних років».

«Думаю, можна впевнено сказати, що цей персонаж по роботі не дуже багато пише»,— сказав Страйк.

Шпеник розповів, що останній термін Лука отримав за організацію замаху на вбивство з застосуванням холодної зброї. Жертву вдарили ножем у яйця. Чоловік дивом вижив.

«...але дітей уже не матиме, сердега,— поінформував Страйка Шпеник два дні тому.— Як встане — так болить, мов ріжуть. І нашо те життя? Я чув, шо йому праве яйце ножем навпіл чикнули — і не дивно, вони ж його тримали...»

«Не треба подробиць»,— попросив Страйк, який відчув, як дискомфорт піднімається вгору від його власних геніталій.

Страйк подзвонив Шпенику з надуманого приводу, а сам просто хотів дізнатися, чи не дійшли до давнього приятеля чутки, ніби Лука Риччі шукає жінку-детектива, яка прийшла до його батька в дім опіки. Шпеник ні про що таке не сказав, тож Страйк виснував, що ніяких чуток не ходить.

Це було полегшення, але нітрохи не диво. Заспокоївшись, Страйк був змушений визнати, що не сумнівався — Робін не впіймають. Усе, що він знав про Луку Риччі, вказувало на те, що той у житті не випустив би її з притулку неушкодженою, якби думав, що вона прийшла туди збирати дані про його рідних. Люди, чиї найтемніші поривання стримує совість, диктат закону, соціальні норми чи здоровий глузд, часто не вірять, що хтось може виявитися настільки необачним, аж вирішить напасти на Робін у будинку для літніх чи вивести її звідти, погрожуючи ножем. Вони скажуть: «Та він такого не зробить серед білого дня. Не наважиться, там же всюди свідки!» Але грізна репутація Луки базувалася на його здатності до найзухвалішого насильства, без огляду на те, де він і хто його бачить. Він діяв з вірою у свою безкарність — і небезпідставно. На кожен термін у в’язниці припадали численні випадки, коли він уникав правосуддя, залякавши свідків чи змусивши іншого взяти провину на себе.

Робін повернулася до кабінету з кам’яним обличчям і двома горнятами чаю в руках. Вона зачинила двері ногою, а тоді поставила горня з темнішим чаєм перед Страйком.

— Дякую,— пробурмотів Страйк.

— Будь ласка,— неохоче відповіла вона, глянула на годинник і сіла. Мали двадцять хвилин до розмови з Анною і Кім.

— Ми не можемо,— сказав Страйк,— сказати Анні, що, на нашу думку, анонімки писав Лука Риччі.

Робін просто глянула на нього.

— Не можна, щоб дві звичайні порядні жінки ходили й розповідали, що Риччі погрожував Марго і, можливо, вбив її,— пояснив Страйк.— Цим ми наразимо їх на небезпеку... і себе теж.

— А ми можемо бодай показати ці зразки графологу?

— Я вже показав,— відповів Страйк і розповів те, що почув від фахівця.

— Але чому ти мовчав...

— Бо збіса розсердився,— відповів Страйк і пригубив чай. Чай був саме такий, як він любив,— міцний, солодкий, кольору креозоту.— Робін, правда в тому, що навіть коли ми віднесемо фото й записку до поліції, то незалежно від результату, ти намалюєш у себе на спині величезну мішень. Риччі почне шукати, хто міг сфотографувати його почерк у журналі відвідувань. І незабаром вийде на нас.

— Він мав двадцять два роки, коли зникла Марго,— тихо сказала Робін.— Досить дорослий і сильний, щоб викрасти жінку. Він мав знайомих, які б допомогли позбутися тіла. Бетті Фуллер вважає, що вбивця — той, хто написав анонімки, і вона досі боїться сказати, хто це. Тут може йтися і про батька, і про сина.

— Визнаю це все,— погодився Страйк,— але треба подивитися правді у вічі. У нас немає ресурсів, щоб протистояти організованій злочинності. Досить того, що ти так необачно пішла до будинку для літніх...

— А можна пояснити, чому я пішла туди необачно, а коли ти планував туди піти — то було обачно? — поцікавилася Робін.

Страйк на мить зависнув.

— Бо в мене менше досвіду? — спитала Робін.— Бо ти думаєш, що я напартачу, запанікую? Бо я не вмію імпровізувати?

— Я нічого такого не думаю,— визнав Страйк, хоч і через силу.

— Тоді чого...

— Бо мої шанси пережити Луку Риччі з бейсбольною битою вищі, ніж твої, зрозуміло?

— Але Лука не кидається на людей з бейсбольними битами,— заперечила Робін.— Він використовує ножі, електроди й кислоту, і я не бачу, щоб ти був до них менш вразливий, ніж я. Правда в тому, що ти сам радо ризикуєш, а мені не даєш. Не знаю, чи то ти в мене не віриш, чи це таке лицарське обходження, чи перше під машкарою другого...

— Послухай...

— Ні, це ти послухай,— провадила Робін.— Якби тебе там упізнали, за це платила б ціла агенція. Я читала про Риччі,