Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Зі свідчень Глорії Лосонові:

Невисока, чорнява, міцної статури жінка, схожа на циганку. Не старша, ніж двадцять років. Зайшла сама і сказала, що їй дуже боляче. Назвалася Тео. Прізвища я не розчула й не просила повторити, бо було видно, що їй потрібна невідкладна допомога. Вона трималася за живіт. Я попросила її почекати й пішла спитати, чи доктор Бреннер її прийме, бо в доктора Бамборо були пацієнти.

Зі свідчень Рубі Елліот Талботові:

Я побачила їх біля таксофону, дві жінки, ніби боролися між собою. Висока, у плащі, висіла на меншій, на якій був пластиковий каптур від дощу. Наче то були жінки, але облич я не бачила. Мені здалося, що одна намагається змусити другу йти швидше.

Зі свідчень Дженіс Бітті Лосонові:

Я спілкувалася з містером Датвейтом після того, як його побили, але не можу сказати, що ми дружили. Він розповів мені, що дуже засмутився, коли його подруга вкоротила собі віку. Розповів, що страждає від мігреней. Я вирішила, що то тиск. Я знаю, що він був на вихованні, але імен своїх прийомних матерів він мені не казав. Він ніколи не говорив зі мною про доктора Бамборо, тільки казав, що звернувся до неї щодо мігреней. Він мені не казав, що збирається виїхати з Персиваль-Гаузу. Я не знаю, куди він поїхав.

Зі свідчень Айрін Гіксон Лосонові:

Доданий чек доводить, що того дня я була на Оксфорд-стріт. Мені дуже прикро, що я одразу не сказала, де була, але мені було дуже соромно визнати, що я збрехала заради вихідного.

До свідчень додавалася ксерокопія чека Айрін: «Маркс&-Спенсер», три позиції на загальну суму 4 фунти 73 пенси.

Зі свідчень Джозефа Бреннера Талботові:

Я вийшов з клініки в звичайний час, пообіцявши сестрі, що буду вдома на вечерю. Доктор Бамборо люб’язно погодилася прийняти невідкладну пацієнтку, оскільки пізніше мала зустрітися неподалік з подругою. Я не знав, що в доктора Бамборо були якісь негаразди в особистому житті. Наші стосунки були винятково професійні. Не знаю ні про кого, хто міг би зичити їй зла. Пригадую, що один з пацієнтів надіслав їй маленьку коробку цукерок, але не мозку впевнено сказати, що то був Стівен Датвейт. Я не знаю містера Датвейта. Пам’ятаю, що доктор Бамборо була не рада, коли Дороті передала їй цукерки, і попросила Глорію, реєстраторку, викинути їх у смітник, але потім сама дістала звідти коробку. Вона страшенно любила солодке.

Страйк зайшов до офісу й кинув на стіл перед Робін п’ятифунтову банкноту.

— Це ще до чого?

— Ми заклалися,— нагадав Страйк,— на те, чи вони подовжать контракт, якщо ми знайдемо цікаві зачіпки. Я казав, що так. Ти — що ні.

— Я цього не візьму,— мовила Робін, не торкаючись грошей.— Ми ще маємо два тижні.

— Вони щойно...

— Вони заплатили за два місяці. Я не зупинюся.

— Я що — незрозуміло сказав? — насупився Страйк, дивлячись на неї згори вниз.— Ми облишили Риччі.

— Я знаю,— сказала Робін.

Вона знову глянула на годинник.

— Я за годину маю змінити Енді. Час іти.

Коли Робін пішла, Страйк склав ксерокопії поліційних матеріалів у коробки, які так і стояли під столом, а тоді вийшов у приймальню, де сиділа Пат з вічною електронною цигаркою у зубах.

— Ми втратили двох клієнтів,— сказав їй Страйк.— Хто наступний у переліку очікування?

— Отой футболіст,— відповіла Пат і розгорнула на моніторі зашифрований файл із зірковим іменем.— А якщо хочете замінити обох, то от ще є світська пані з чихуахуа.

Страйк завагався.

— Поки що візьмемо тільки футболіста. Можете подзвонити його асистентам і сказати, що я готовий вислухати деталі справи завтра в будь-який час?

— Завтра субота,— зауважила Пат.

— Знаю,— відповів Страйк.— Я працюю по вихідних і не думаю, що він захоче тут світитися. Скажіть, що я з радістю приїду до нього.

Страйк повернувся до кабінету й відчинив вікно, впускаючи надвечірнє повітря, насичене вихлопом машин і характерним запахом Лондона: нагрітої цегли, сажі й — сьогодні — ледь помітної нотки листя і трави. Хотілося курити, але Страйк утримався з поваги до Пат, яку просив не курити в офісі. Останнім часом усі клієнти виявлялися некурцями, а агенція, де смердить, ніби в попільниці, справляє кепське враження. Зіпершись на підвіконня, він дивився, як люди ходять туди-сюди по Денмарк-стріт, прямуючи в крамниці й паби, і неуважно слухав розмову Пат з асистентом гравця прем’єр-ліги, але насправді думав про Марго Бамборо.

Він від початку знав, що шанси дізнатися, куди вона зникла, дуже малі,— але на що пішло п’ятдесят тижнів? Він згадав, як їздив до Джоан у Корнволл, як брав інших клієнтів. Чи могли б вони дізнатися, що сталося з Марго Бамборо, якби нічого з цього не заважало пошукам? Спокуса перекласти провину на розпорошення уваги була велика, але Страйк вирішив, що підсумок був би такий самий. Мабуть, Лука Риччі — то і є відповідь, яку вони не готові прийняти. З усіх боків імовірний варіант: професійне вбивство, скоєне з незбагненних міркувань кримінального світу; Марго торкнулася якогось секрету чи влізла в бандитські справи. «Відчепися від моєї дівчинки...» Якраз у стилі Марго було б порадити стриптизерці, повії, порноактрисі чи наркоманці почати нове життя, дати свідчення проти чоловіків, що мучили її...

— Завтра об одинадцятій,— прошерехтіла Пат з-за спини Страйка.— У нього. Я вам лишила адресу на столі.

— Дуже дякую,— сказав Страйк, розвернувся і побачив, що вона вже в плащі.