Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Хоч ти мене й переконував у хибності моїх намірів і вчинків щодо справедливої помсти певним особам, — перебив Зорія Крюк, — я люб’язно погоджуся вислухати тебе і навіть упевнений, що мені це буде цікаво й корисно.

Зорій і Крюк знали, що, можливо, вони сидять ось так спокійно востаннє, що завтра їх може вже не бути серед живих.

Вони розуміли, що завтра спокійне життя і он тих людей, що кудись поспішають, може обернутися на хаос, кошмар, пекло.

Але і їм, цим двом чоловікам, що мирно собі бесідують, треба перед завтрашнім днем хоч годинку передихнути.

— …Зигмунд Фрейд, певне, помилявся, стверджуючи, що головною мотивацією вчинків людини є секс, — Зорій за звичкою примружив очі. — Можна погодитися: значною мірою це відповідає реальному стану речей. Більше того — підтверджено багатовіковою практикою.

Але ж є більш потужні мотиви поведінки гомо сапієнс. Наприклад, заздрість ближньому. Це стосується бізнесу, таланту, красивої дружини, шикарного авто чи вихованих і розумних, не як у вас, дітей. Усе це спочатку дратує, потім змушує замислитися, а врешті — спонукає до дій.

Це лише якась там заздрість. А коли тобі не просто боляче наступили на мозоль, не тільки сплюндрували честь і гідність, не лише принизили і змусили плазувати, а знищили все те, ради чого ти жив, чому присвятив усе своє життя, що було для тебе найсвітлішим, наймилішим, найдорожчим. Розчавили найсвятіше — наступили на горло

пісні, яку співав ти у найщасливіші свої миттєвості, забрали те, без чого жити несила.

Ось тоді на світ Божий з-під тебе, поза твоєю волею і твоїм бажанням, незалежно від твоїх уподобань, віку, нахилів і чеснот, освіти й виховання, — за межею будь-якого осмислення й пояснення вилазить, виповзає таке собі паршиве, гниленьке, зморшкувате й плюгавеньке, але разом із тим потужне, всесильне, всепереможне почуття, яке нічим не придушити, не приспати, не замінити, не обманути й не улестити.

Це почуття — помста.

Спробуй забути незрозумілу, здавалося б, безпідставну й нічим не виправдану, але таку болючу зраду твоєї першої і, може, останньої любові. Забудь остракізм недолугого начальника на твоїй першій серйозній роботі, що спричинило зміну на сто вісімдесят градусів усіх твоїх життєвих планів і, може, відібрало в тебе найголовніше — можливість реалізувати талант саме в тій галузі діяльності, яка просто «сродна» твоєму єству, твоєму характеру, твоїм природним задаткам. Не звертай уваги на скепсис власних дітей щодо мобілізації всіх твоїх можливостей заради їхнього благополуччя, облаштованості й ситості. Викресли з пам’яті картину, яка роками гнітить тебе, стоїть перед очима, хоч би де ти був, хоч би що робив — коли твоя дружина підхоплюється злякано з вашого ж таки подружнього ложа, підсвідомо стягуючи простирадло з оголеного й не менш переляканого мужика, який виявляється твоїм близьким другом.

Яке все-таки це солодке почуття — помста! Ти стільки пережив, щоб нарешті відчути його незрівнянний смак! Колись давно-давно тебе образили. Тебе принизили. Тебе майже знищили. Ти не чекав цього приниження. Тобі було боляче. Ой, як боляче! Здавалося, життя добігло краю, ось-ось шлях твій земний скінчиться, бо не можна пережити того, що зробили з тобою. Знехтували твоїм его, розтоптали гордість і гідність. Ти вважав себе поважною людиною. Хоч для когось, хоч для небагатьох. Ти вважав себе кимось… У тебе був свій коник, козир, яких не було в інших. Ти думав — тебе любили, поважали, прислухалися до твоєї думки. Як же це все зненацька одного дня перевернулося? Розчавлено, стерто твоє «Я». Так, тебе знищили: до мізинця, до волосинки, до останньої сльози.

Було страшенно боляче, було нестерпно гірко. Так ще не було ніколи. Не хотілося жити. Думав — не очуняти. Але… Вичухуєшся, вилазиш, викараскуєшся. Тільки завдяки їй, лише з однією мрією про неї живеш увесь цей час після того удару, після тієї ганьби й приниження. Заради неї терпиш ще й не такі випробовування долі. До яких зрештою звикаєш.

І ось цей час настав. Час, коли десятки років чекання, муки, болю обернулися на рай насолоди, на блаженні нескінченні миттєвості кейфу.

О, це незрівнянне відчуття — помста!

Навіть дрібна людинка від образи може стати великою. Вона може піднестися над собою. Образа — це стимул. Образа — це така рушійна сила вчинків. Різних вчинків. Можна все життя присвятити наближенню мети — помсти за образу. Помста! О!

Це така сила! А може розпочатися все з… образи…

Здається, Зорій забув, що він був не сам, що поруч сидів Крюк, а Богдан говорив наче сам із собою, буцім переконуючи саме себе в тому, про що говорив.

— Ти це з ким зараз розмовляв? — спитав Крюк, вражений монологом Зорія.

— З тобою.

— А мені здалося, що це все розказую я. Звичайно, так вишукано у мене не вийшло б, але можу підписатися під кожним словом, окрім…

— Окрім?.. — Зорій напружився, якось зібрався, очікуючи чогось такого, що може змінити його переконання, відшліфовані впродовж багатьох років і закарбовані в його мозку навічно.

— Окрім того, що помста — це сила. З деякого часу мені почало здаватися якраз навпаки. Бо іноді від помсти страждають не лише ті, на кого вона спрямована, а й інші люди, які жодного стосунку до твоїх проблем не мають. Як сказав хтось із мудрих (вибач, але і я дещо читав на своєму віку), помста — ненадійна зброя: цілишся в одну мішень, а влучаєш, як правило, в іншу.

Почувши ці слова свого побратима, Зорій чомусь згадав останні події, пов’язані з його сімейним життям: від того, що сталося у стосунках з дружиною, можуть постраждати близькі

й рідні їм