Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

У суботу, 4 грудня 1999 року, через три дні після повернення Степана до України, він і Лариса, не без допомоги Романа, зареєстрували шлюб. В той день погода була зовсім не зимовою: тепло, +8°С, і йшов дощ.

Обручки були готові вже давно і от, нарешті, вони дочекались свого часу. Хоч церемонія мала бути простою, формальною — Степан все одно намагався влаштувати для Лори свято.

У п’ятницю, за день до домовленої дати, він забрав “своїх дівчаток” до Києва і всі разом вони пройшлися магазинами. Придбали цілу купу речей, серед яких була і ніжно-блакитна сукня для завтрашньої події. Пообідали в Маямі, де Степан зустрів кількох своїх знайомих, з якими відходив поговорити, і Лора відчувала холодок від того, що ці знайомі — частина його колишнього життя. Частина образу, створеного Фурією спеціально для нього. Кіри Дмитрівни вже немає, а Степану буде не так просто тепер відійти від справ. Лора це розуміла, але і подумати не могла, що цей “вихід” займе більше десяти років…

На ніч залишились у місті. Повернутися до квартири Ларисі було важко і радісно водночас. Забагато різних подій сталося у ній. Степан бачив її розгубленість, але ніяк не коментував. Занадто хитким ще було їхнє примирення.

Також Лариса намагалась не згадувати важку розмову з Хризонівною, котра відбулася напередодні. Бабуся не вірила, що Меланію Лора народила від Степана. Бачила їхню схожість — і все одно заперечувала. Степан сказав, що її віра чи підтримка йому не потрібні, що він просто ПОВІДОМИВ ЇЇ про те, що у неї тепер є правнучка. Якщо вона не бажає її бачити — не наполягатимуть. Повідомили. Вона знає. До побачення.

Роман зустрів їх біля відділення ДРАЦСу разом з Оленою Пилявець, котру Лариса попросила прийти і побути, хоч символічно, дружкою, та ще одним чоловіком, котрий “зробить пару фото на згадку про цю формальну процедуру”.

Олена віддала Ларисі обіцяний букет, що привезла з собою (пообіцяла привезти квіти, лише почувши запрошення подруги, знайомі саме відкрили квітковий магазин) та взяла на руки Меланію. Хоча б заради того, щоб потримати дитину, дружка була потрібна.

Обручки, нарешті, були одягнені на безіменні пальці. Трохи не так, як планували вони це колись, але відтепер, для всіх вони — чоловік і дружина. Новостворена родина Бондар. Навіть така проста процедура все одно була хвилюючою для Лариси. Вона вся тремтіла і мало не впустила ручку, що їй дали для підпису. Степан обійняв її і поцілував у чоло, заспокоюючи. Меланія, сидячи на руках в Олени, крутила головою на всі боки і вирішила трошки поспівати, чим порадувала батьків.

Святкування не планували, та коли вийшли з примішення відділу ДРАЦСу — їх зустрів цілий натовп Степанових і Ларисиних одногрупників, котрі вигукували привітання, засипали їх рисом, цукерками і грошима. Були також Людмила Василівна з Тетяною, Валентина зі своїм нареченим і його сином, а також, неочікувано, була Віра Хризонівна. Прийшла.

Коли приголомшена “щойно створена родина Бондарів” починала вже приходити до тями після вітань — Ігор запросив всіх гостей, що приїхали не на машинах, проходити до автобусу за рогом, бо святкування церемонії буде відбуватись у “Дубках”. 

— Романе, це все ти? — поцікавився Степан у друга.

— Ні. Це Таїса і Вадим, — він усміхнувся. — Я був з ними, коли ти подзвонив і попросив про допомогу з надшвидкою реєстрацією.

— Чому мені не сказав?

— А ти мене не питав, — Роман залився сміхом і поплескав Степана по плечу, — Бонде, розслабся. Сьогодні будуть лише приємні сюрпризи.

— Дивись мені…

Сюрпризи і справді були приємними: привітання, подарунки, конкурси… тамада не втомлювався повторювати, що це “лише репетиція весілля”. Спочатку Лариса дуже нервувала через свій зовнішній вигляд. Сукня була не схожою на весільну, коротке волосся… через волосся вона засмучувалася найбільше і час від часу нервово торкалася його рукою.

— Наядо, ти прекрасна, — шепотів Степан їй на вухо, помічаючи її хвилювання і його слова підтверджував повний захоплення погляд. Вона йому вірила.

Таїса декілька разів брала слово. Перший раз вона просто привітала Лору і Степана з одруженням, а вдруге, будучи вже трохи напідпитку, вона видала цілу промову, в якій розписала Ларисі, як їй пощастило, що їй дістався такий чоловік, як Степан. Вона говорила щиро, аж занадто. Для всіх присутніх ставали очевидними її справжні почуття до нього. Лора занепокоєно дивилася на Вадима: його дружина перед всіма освідчувалась у коханні до іншого, але чоловік зовні виглядав абсолютно незворушним. Ніби це його не стосувалося. Коли Тая закінчила і, витираючи сльози, ще раз привітала молодят, Лора схвильовано поглянула на свого чоловіка.

— Таїса п’яна…

— Вона трохи випила, але не критично, — сказав Степан, обіймаючи Лору.

— Але те, що вона казала… Як це було чути Вадиму?

— Думаю, що нормально. Тая, нарешті, усвідомила, що я ніколи не буду з нею. Вадим чекав цього її прозріння не один рік, — спокійно сказав Степан і поцілував збентежену Ларису у чоло, — можливо, тепер вона погодиться на дитину.

Лариса нічого не відповіла, лише пригорнулася до нього. Не хотіла навіть думати про те, як складно Вадиму було весь цей час. (За два роки у Вадима з Таїсою народиться донька). 

Людмила Василівна сиділа поруч з Хризонівною. На це було  багато причин: вони найстарші з присутніх, вони відтепер — родички, а ще вони бавили Меланію. Дівчинку носили до Лори годувати пару разів, а решту часу вона проводила з бабусями.   

Ігор, несподівано, проявив цікавість до Пилявець Олени. Незважаючи на те, що дівчина була дружкою, а дружбою був Роман, танцювала дівчина переважно з Ігорем. Роман не заперечував, ця дівчина його не цікавила. Іщенко заперечував, але міг лише дивитися на Олену і її кремезного кавалера, котрий майже через рік стане її чоловіком і Ігор з Оленою святкуватимуть весілля у цій самій залі (вони досі у шлюбі, виховують двох синів).