Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Господи Боже, рік чекати прориву!..

Робін засміялася, ввімкнула першу передачу й виїхала на дорогу. День був на диво спекотний: вона вела машину в сонячних окулярах, проте Страйк помітив, що з сумки за її сидінням стирчить шалик.

— Не думаю, що тобі це знадобиться. Справжня літня погода,— сказав він, визираючи у вікно на ясне небо.

— Побачимо,— скептично мовила Робін.— У дитинстві мене возили в Скегнесс. Мамина сестра жила в Бостоні, це неподалік. З Північного моря зазвичай дме холоднючий бриз.

— Ясно. Я прочитав листа,— сказав Страйк, маючи на увазі мейл від Робін, у якому вона виклала строки й умови допиту Денніса

Кріда, а також обґрунтування, завдяки якому влада таки дозволила Страйкові такий допит.

— Що скажеш? — запитала Робін.

— Крім того, що я в біса приголомшений, як тобі це вдалося...

— Я витратила на це купу часу.

— І не дивно. В іншому ж... не брехатиму: це буде нелегко.

— Через Такерів?

— Ага,— озвався Страйк, відчиняючи вікно, щоб підкурити цигарку.— Анна не знає, що я отримав цей шанс, тож і не має особливих надій, а от бідолаха Такер...

Цілковита секретність допиту, яка включала підписання угоди про нерозголошення, щоб гарантувати, що Страйк ніколи не розповість про це пресі, стала першою умовою офіційних органів.

— Він дуже хоче, щоб це зробив ти,— сказала Робін.— Я про Такера. Він каже, що у Кріда роздуте еґо, тож він захоче познайомитися з тобою. І психіатри мають погодитися, правда ж, чи від них це не залежить? Браян Такер каже, Крід завжди вважав себе великим цабе, що заслуговує бути на одному щаблі зі знаменитими й успішними людьми.

— У повноваження психіатрів не входить вирішувати, зможу я щось витягнути з нього чи ні,— мовив Страйк.— Гадаю, вони більше переймаються, чи не надто він збуриться після мого візиту. У Бродмурі тримають не за те, що ти трохи ексцентричний.

Страйк надовго замовк, дивлячись у вікно, і Робін також мовчала, бо не хотіла переривати його міркування. Коли нарешті Страйк знову заговорив, то буденним тоном окреслив плани на Скегнесс.

— Я почитав про цей готель в інтернеті. Називається «Аллардис»: це дівоче прізвище його дружини. Ми не підемо прямцем туди, бо якщо його там не виявиться, а дружина щось занюхає, то може йому подзвонити й попередити, щоб не вертався, отож ми припаркуємося, знайдемо місце, звідки добре видно будівлю, й подзвонимо йому. Якщо він на місці, одразу зайдемо всередину, щоб він не встиг утекти,— або ж перехопимо його на виході, що цілком вірогідно. А якщо його не буде, просто почекаємо.

— І довго? — запитала Робін.

— Я б сказав — «скільки треба»,— мовив Страйк,— але нам за це не платять, а в понеділок я маю повернутися в місто.

— Я можу затриматися,— запропонувала Робін.

— Не варто,— озвався Страйк.

— Вибач,— зронила Робін, одразу пожалкувавши про свою пропозицію і злякавшись, що Страйк вирішить: вона просто хоче провести ще одні вихідні на курорті й у гарному готелі.— Знаю, нам бракує працівників...

— Не через це. Це ти помітила, що жінки навколо Стіва Датвейта вмирають і зникають. Може, йому просто не щастить, але з іншого боку... три різні прізвища — забагато для чоловіка, якому нема чого приховувати. Цю справу я беру на себе.

У маленьке прибережне містечко вони прибули об одинадцятій і залишили «лендровер» на стоянці під червоними стінами «Скегнесського боулінгу» — велетенського боулінг-клубу на набережній. Вийшовши з машини, Страйк відчув запах моря й інстинктивно розвернувся в тому напрямку, але з того місця, де він стояв, океан залишався невидимим. Натомість перед очима постав штучний канал з каламутно-зеленою водою, яким пливли у шлюпці розсміяна жінка і її бойфренд. Грюкнули водійські дверцята, і Страйк озирнувся на Робін, яка досі була в сонячних окулярах, проте зав’язувала на шиї шалик.

— Я ж тобі пояснювала,— сказала вона до заінтригованого Страйка, якому день здавався неймовірно спекотним. Не вперше здивувавшись, що це за проблема з жінками, які вічно відчувають неіснуючий холод, Страйк закурив цигарку, дочекався біля «лендровера», поки Робін купить паркувальний талон, а потім рушив разом з нею до Гранд-Параду — широкої вулиці, яку можна було назвати набережною.

— «Савой»,— пирхнув Страйк, читаючи назви великих готелів, з верхніх вікон яких, понад сумнів, видно було море.— «Кворн». «Четсворт».

— Не глузуй,— сказала Робін.— У дитинстві я обожнювала їздити в Скегнесс.

— «Аллардис» має бути отам,— мовив Страйк, указуючи на широку Скарбро-авеню, коли вони переходили дорогу.— Так, це він — ота будівля з синім тентом.

Вони зупинилися на розі, біля велетенського псевдотюдорівського готелю, де були ще м’ясний ресторан і кав’ярня. Любителі раненько випити пива чи кави сиділи надворі за столиками, насолоджуючись сонечком.

— Чудове місце для спостереження,— сказав Страйк, указавши на один зі столиків на тротуарі.— Я б залюбки випив чашку чаю.

— Окей, я замовлю,— зронила Робін.— І мені все одно треба в туалет. Сам йому зателефонуєш — чи краще це зробити мені?

— Я сам,— озвався Страйк, уже опускаючись на стілець і дістаючи мобільний.

Коли Робін зникла в барі, Страйк запалив цигарку, а потім, не відриваючи очей від входу в готель, набрав номер «Аллардису». Той стояв у ряду вісьмох високих червоних будівель, частину з яких перетворили на невеличкі пансіони зі схожими зубчастими поліхлорвініловими тентами над входом. Майже в усіх вікнах висів білосніжний тюль.

— «Аллардис», доброго ранку,— озвалася в телефоні шотландка сухим, майже роздратованим тоном.

— Стів є? — запитав Страйк, вдаючи недбалість і впевненість.