Читати книгу - "Чотири після півночі"

Усе ж таки щось ще може підвернутися. Ніколи не знаєш. Та й яка з неї буде шкода в зачиненій шухляді, правда ж?

— Нє-а, — бадьоро погодився Батя. Він опустив камеру досередини, замкнув шухляду, поклавши до кишені ключі, а тоді пішов до дверей і повернув із «ЗАЧИНЕНО» на «ВІДЧИНЕНО». У ту мить Меррілл виглядав як людина, що нарешті залишила якусь набридливу проблему позаду.

Розділ 10

Батя прокинувся о третій наступного ранку. Протираючи очі, залиті потом, він сторожко вдивлявся в темряву. Годинники саме почали черговий щогодинний забіг.

Та розбудив його не цей звук, хоча й цілком міг би, оскільки він був не нагорі в ліжку, а внизу, у самій крамниці. «Емпоріум Ґалоріум» була печерою мороку, оточеною незграбними тінями, породженими вуличними ліхтарями знадвору, які примудрялися спрямовувати стільки світла крізь брудні шибки вікон, щоб створити неприємне відчуття, ніби щось таки криється за межами зору.

Його розбудили не годинники — то був спалах.

Батя жахнувся, збагнувши, що стоїть у піжамі біля свого робочого столу з «Полароїдом Сан-660» у руках. «Особлива» шухляда була відчинена. Він чітко усвідомлював, що, хоч і зробив лише один знімок, його палець натискав кнопку спуску затвора знову, й знову, й знову. Меррілл зробив би значно більше знімків, ніж той один, що стирчав зі щілини внизу камери, якби не щасливий збіг. У фільмпаку, заправленому наразі в камеру, залишався лише один знімок.

Батя почав опускати руки — він тримав камеру, націленою в передню частину крамниці, видошукач із ледь помітною, тоненькою тріщиною притиснутий до розплющеного заспаного ока, — і коли вони вже опустилися до його грудей, то почали тремтіти, а м’язи, що втримували його лікті в суглобах, здавалося, зовсім ослабли. Його руки обвисли, пальці розтулилися, і камера з гуркотом впала в «особливу» шухляду. Знімок, який він зробив, випав зі щілини. Зачепивши краєчок відчиненої шухляди, він гойднувся спочатку в один бік, наче збирався вслід за камерою, а тоді в інший. Врешті, він упав на долівку.

«Серцевий напад, — невиразно подумав Батя. — Зараз ухоплю Ісусів бісів серцевий напад».

Він спробував підняти праву руку, намагаючись помасажувати лівий бік грудей правицею, та рука не слухалася. Правиця мляво бовталася, наче мрець у зашморгу. Світ перед його очима то розпливався, то чіткішав. Звук годинників був ледь чутний. Тоді біль у грудях ущухнув, світло стало трохи яскравішим, і Батя зрозумів, що ледь не зомлів.

Він хотів сісти на стілець на коліщатках позаду робочого столу. Процес сідання, як і опускання камери, почався добре, але потім суглоби, що з’єднували його стегна та гомілки в колінах, настільки ослабли, що він просто звалився на стілець. Відкотившись на фут назад, стілець ударився об ящик зі старими примірниками журналів «Лайф» та «Лук» і спинився.

Батя опустив голову, відчуваючи легке запаморочення. Він гадки не мав, скільки минуло часу. Можливо, Батю на якийсь час знову зборов сон. Та коли він підняв голову, то почувався вже більш-менш добре. Батя відчував мляву пульсацію в скронях та позаду чола, напевно, тому, що кров ударила в його клятий казанок. Коли він відчув, що таки може встати, то вже чітко знав, що має зробити. Якщо вже та штукенція настільки заволоділа ним, що може примусити блукати вві сні, а тоді ще й змушувала (його розум спробував опиратися тому «змушувала», та він йому заборонив) робити нею знімки, то цього вже було задосить. Він і гадки не мав, що то за клята штуковина, але одне знав напевне: бавитися з нею не варто.

Час уже зробити те, що мав раніше зробити з нею той хлопець.

Так. Але не сьогодні. Батя був змучений, його очі заливав піт, він увесь тремтів. Батя розумів, що він має змусити себе піднятися сходами до квартири (яке вже там розмахування кувалдою). Він подумав, що міг би впоратися й тут, просто діставши камеру із шухляди та жбурнувши нею об підлогу, та була якась внутрішня пересторога, і краще до неї прислухатися: вдруге перед камерою йому сьогодні не вистояти. Зранку буде вдосталь часу… а до тієї пори камера не завдасть ніякої шкоди, хіба ж ні? У ній уже не було плівки.

Батя зачинив шухляду та замкнув її. Тоді повільно піднявся (він був схожий на чолов’ягу, якому майже вісімдесят, тоді як насправді йому було близько сімдесяти) і неквапом почвалав до сходів. Батя піднімався поволі, сходинка за сходинкою, тримаючись однієї рукою за поручня, щораз спиняючись перепочити, у другій руці стискав важку в’язку ключів на сталевому кільці. Нарешті він дістався верху. Зачинивши за собою двері, відчув себе трохи впевненіше. Батя забрався в ліжко, як завше не помічаючи гострого, згірклого запаху поту й старості, яким потягло, коли він улігся, — він змінював простирадла кожного першого числа місяця, почуваючись задоволеним.

«Я зараз не засну, — подумав він, а тоді: — А от і заснеш. Заснеш, бо можеш, а можеш тому, що завтра вранці ти візьмеш кувалду і роз’їбениш ту штукенцію на дрібні кавалки, ото й по всьому».

Ця думка й сон навернулися одночасно, і решту тієї ночі Батя проспав без сновидінь, майже не ворухнувшись. Коли він прокинувся, то здивовано зауважив, як годинники внизу відбивають, здавалося, один зайвий раз — вісім замість семи. Угледівши світло, що спадало на підлогу та стіну злегка нахиленою продовгастою смужкою, він зрозумів, що вже й справді восьма; Батя проспав уперше за десять років. Тоді згадав ніч напередодні. Тепер, при денному світлі, усе те, що сталося, здавалося менш химерним. Він ледь не зомлів? Чи, може, то була природна слабкість іще сонної людини, коли та тільки-но розплющила очі?

Та звісно ж, так воно й було, хіба ні? Але трохи яскравого ранкового світла не змінить головного: він блукав уві сні, зробив принаймні один знімок і зробив би й більше, якби в камері була плівка.

Батя піднявся, одягнувся і спустився, маючи намір ще до ранкової кави потрощити ту штуку.

Розділ 11

Кевін волів би, щоб його перші відвідини двовимірного містечка Полароїдсвіль були б останніми, та не судилося. Протягом тринадцяти ночей після тієї першої він бачив той самий сон. Якщо те дурнувате сновидіння