Читати книгу - "Пан Ніхто"

Сумніву більше немає: наміри переслідувачів виходять за рамки звичайного стеження. Я швидко оцінюю становище. Одна касетка з негативами — у машині-тайнику. Друга — в мініатюрній порожнині у підборі черевика. Схованка не така вже й хитра, але не зовсім безнадійна, принаймні поки черевики у мене на ногах. От тільки у кишенях моїх забагато господарських речей — запальничка-фотоапарат, авторучка-передавач, підзорна труба, відмичка, не рахуючи капсул. Ні, я абсолютно не готовий до перевірки.

Звичайно, можна було б минути ліфт і простувати далі вулицею уздовж річки. Але я вже бачу цю вулицю: вона досить безлюдна і досить довга, щоб надіятись на неї. Перше все-таки краще. Треба лише поспішати.

І оскільки все упирається в швидкість, я, відкинувши геть тягар недоречної соромливості, кидаюсь бігти і мчу до пустого ліфта, який чекає на мене. Але ті двоє також біжать, я вже зовсім ясно чую їхній тупіт, та це й не дивно, бо ще трохи — і вони порівняються зі мною, стиснуть з обох боків: очевидно, я переоцінив свої можливості або ж недооцінив їхніх.

Напружую останні сили і встигаю-таки скочити в кабіну, випередивши їх трохи більше, як на метр; проте це зовсім мізерна перевага, і коли я, опинившись у чотирикутній коробці старовинної підйомної конструкції, намагаюся зачинити двері їм перед носом, то відчуваю, що ті двоє з усієї сили тягнуть їх до себе, бо прокляті двері підйомника відкриваються назовні; єдине, що мені раптом спадає на думку, — це несподівано відпустити двері, і обидва, як я й сподівався, котяться назад; я міг натиснути на кнопку і поїхати, як у казці з традиційним щасливим закінченням, але для того, щоб підйомник рушив з місця, двері мусять бути зачинені; перш ніж я встигаю зробити це, двоє переслідувачів підхоплюються як по команді, кидаються вперед і ось вони вже в металевій коробці разом зі мною, на відстані двох кроків.

Обоє важко дихають, гіпнотизуючи мене важкими поглядами, які недвозначно говорять, що мені зараз доведеться розплачуватись.

Один з них, якого я запам'ятовую по шоколадному костюмі у світлу смужку, грубим жестом захлопує двері й шарпає пересувну решітку, а другий натискає на кнопку. Стара незграбна машина повільно рушає, і оскільки прислів'я гласить, що всякий від'їзд — це маленьке вмирання, двоє молодиків підходять до мене з обох боків — довести, що прислів'я не бреше.

Великий кулак того, що справа, скеровується в мою голову, щоб приплюснути її до стіни, але, на його нещастя, в цю мить моя голова уникає фатальної зустрічі і встромлюється у живіт другого, тоді як перший умудряється лише розбити свій власний кулак. Я теж не бозна-який щасливець, бо живіт цього типа твердий, як залізобетонний бункер, але й моя голова не дуже м'яка, так що результат — один на один, вірніше, був би один на один, якби мій здогадливий кулак не влучив в одне місце трохи нижче, яке я задля пристойності не буду називати.

Противник падає, скрутившись від болю, який, підозріваю, є пекельним, але й моя доля не краща, оскільки другий розбитим кулаком послав свій каральний удар мені під ребра. Вмить я відчуваю, що весь кисень Всесвіту раптом закінчився, і падаю на підлогу; він нахиляється наді мною, щоб розчавити мені обличчя, і тим самим допускає помилку: моє двозубе вістря вказівного і середнього пальців забивається в його очні ями; щоб зберегти зір, він змушений відсахнутися назад, а я, скільки можу, допомагаю йому — з усієї сили шарпаю його за ногу, так що молодик падає на спину, не пропускаючи зручної нагоди оглушливо тріснутися тім'ям об протилежну стіну.

Я, хоч і не без певних труднощів, підводжусь у скромній ролі переможця. Однак перемога нерідко запаморочує голову: я зовсім забув про того, кому завдав недозволеного, з точки зору судді, удару в живіт, і він сам нагадує мені про себе ззаду несподіваним стусаном, який за фізичними законами руху тіла кидає мене вперед, назустріч нещадній твердості металевої стіни; тим часом другий здоровань також звівся на ноги, і я знову опинився у вихідній позиції з двома незабезпеченими флангами, дальший розвиток подій не обіцяє нічого втішного.

На щастя, навіть найповільніший ліфт кінець кінцем прибуває до місця призначення, якщо, звичайно, не застрягне десь поміж поверхами; отож і старовинна бернська черепаха нарешті доповзає до рівня площадки перед Кафедральним собором, де нас чекають двоє панів і дві-три жінки з дітьми, але один з молодиків, який, очевидно, не терпить натовпу, тягнеться рукою до кнопки, щоб влаштувати мені зворотний рейс з усіма принадами безтурботної подорожі до пекла. На щастя, діти нетерплячі, і якась дитина поспішила відчинити двері, блокувавши тим самим рух ліфта; я гукаю крізь решітку: «Бандити, поліція!» — повторюючи ці вигуки для більшої переконливості, що змушує нападників відсунути решітку й кинутися якомога далі від можливих ускладнень; але, незважаючи на оперативність, з якою доводиться раптом тікати, той, що в шоколадному костюмі, не забуває на прощання тріснути мене під око, так що одразу приходить на згадку забутий фільм «Як багато зірок».

Бернська публіка, напевне, любить спостерігати сенсації переважно здалеку, тому що, боячись бути замішаними як свідки в якійсь кримінальній історії, люди, котрі щойно товпилися перед ліфтом, розбігаються, жінки тягнуть геть дітей, і це наштовхує мене на думку знову зачинити двері і найкоротшим шляхом спуститись у долішнє місто, залишивши якомога більшу відстань між мною і невгамовними переслідувачами.

— Пан Лоран? — з помірною цікавістю запитує чоловік, на якого я мало не наштовхуюсь унизу при виході.

— Пан Брунер? — запитую й собі.

— Ви що, були на змаганнях з боксу? — співчутливо каже чоловік.

— Сподіваюсь, не ви послали боксерів? — цікавлюсь у свою чергу.

— Невже мій вигляд настільки немічний, аби допускати, що я потребую посередників?

Його вигляд, я уже згадував, далеко не немічний, а втім не так вигляд, як щось у тоні цієї людини підказує мені, що моя гіпотеза, мабуть, трохи поспішна.

— Гадаю, що принаймні сьогодні ви поза грою? — зауважує Брунер.

— Аж ніяк. Тільки треба десь помитися.

— В такому разі ходімо. Машина моя тут, за два кроки.

Машина справді стоїть за складом; німець, акуратний і передбачливий, дістає з багажника маленьку аптечку і подає мені, щоб протерти спиртом садна на обличчі й заліпити вилицю тонким