Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Мандри убивці, Робін Хобб 📚 - Українською

Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мандри убивці" автора Робін Хобб. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 238 239 240 ... 252
Перейти на сторінку:
мною і драконом опинився Нічноокий. Я знав, що й досі тримаю блискучу передню лапу, але він загарчав на дракона, заборонивши йому брати в мене більше.

Мені байдуже. Хай забирає все, — сказав я Нічноокому.

Мені не байдуже. Я не пов’язувався з перекованим. Геть, Холодна істото. — Він подумки загарчав так само, як уголос.

На мій подив, дракон відступив. Побратим укусив мене за плече.

Відпусти його! Геть од нього!

Я відпустив драконячу лапу. Розплющив очі і здивувався з того, що довкола й досі ніч. Блазень обхопив рукою Нічноокого.

— Фітце, — тихо сказав він. Говорив у загривок Нічноокого, та я виразно його чув. — Фітце, вибач. Але ти не можеш відкинути весь свій біль. Якщо перестанеш відчувати біль…

Я не слухав, що він іще сказав. Вирячився на драконячу лапу. Там, де мої долоні торкалися холодного каменя, були тепер два відбитки. Всередині їхніх обрисів кожна луска була досконало гарною. «Це все, — подумав я. — Це все я віддав, і от скільки перейшло в дракона». Тоді подумав про дракона Веріті. Був величезним. Як він це зробив? Що він ховав у своїй душі всі ці роки, аби вистачило на формування такого дракона?

— Почуття твого дядька неосяжні. Великі любові. Незмірна вірність. Інколи думаю, що мої двісті з лишком літ бліднуть порівняно з його трохи за сорок.

Ми всі троє обернулися до Кеттл. Я не був здивований. Знав, що вона наближається, і не дбав про це. Вона тяжко опиралася на костур, її обличчя, здавалося, звисало з костей черепа. Заглянула мені в очі, і я зрозумів, що вона все знає. Поєднана Скіллом із Веріті, вона знала все.

— Спускайтеся звідти. Всі. Доки не нашкодили собі.

Ми повільно підкорилися, а я був найповільнішим з усіх. Суглоби Веріті боліли, його тіло було втомленим. Кеттл зловісно на мене глянула.

— Як ти вже мусив це робити, то краще б наповнив дракона Веріті, — сказала вона мені.

— Він би мені заборонив. Ви б мені заборонили.

— Так. Заборонили б. Дозволь тобі дещо сказати, Фітце. Ти тужитимеш за тим, що віддав. Звичайно, з часом відновиш частку почуттів. Усі спогади поєднані між собою. Пам’ять, як і людська шкіра, зцілюється. З часом, покинуті на самих себе, ці спогади перестали б тебе мучити. Одного дня ти можеш захотіти наново прикликати той біль.

— Я так не думаю, — відповів я спокійно, приховуючи свої сумніви. — Мені ще лишилося досить болю.

Кеттл здійняла своє старече обличчя в ніч. Глибоко вдихнула крізь ніс.

— Скоро світанок, — сказала, наче занюхала його. — Мусиш повернутися до дракона. Дракона Веріті. А ви обидва, — повернула голову, зміряла поглядом Блазня й Нічноокого. — Ви обидва — до спостережного поста. Перевірте, чи не вид­но Регалових військ. Нічноокий, повідомиш Фітца, що побачиш. Марш, обидва. І Блазню. Облиш уже Дівчину-на-Драконі. Дай їй спокій. Ти мусив би віддати їй усе своє життя. І цього теж могло б не вистачити. Тож перестань мучити себе. І її. А зараз марш!

Рушили, та від косих поглядів не утрималися.

— Пішли, — коротко наказала мені Кеттл.

Зашкутильгала назад тією ж дорогою, якою прийшла сюди. Я, так само скутий, як і вона, йшов слідом крізь чорні й срібні тіні блоків, що валялися у каменярні. З вигляду Кеттл була на всі свої двісті з лишком літ до найменшої хвилини. Я ж почувався ще старшим. Зболіле тіло, негнучкі тріскучі суглоби. Підняв руку, почухав вухо. Тоді опустив її, докоряючи собі. Тепер Веріті матиме срібне вухо. Воно вже палало, і здавалося, що далекі нічні комахи забриніли гучніше.

— До речі, мені шкода. Через твою дівчину Моллі і взагалі. Я намагалася тобі пояснити.

Голос Кеттл звучав не так, наче їй шкода. Та тепер я розумів. Майже всі її почуття перенесено в дракона. Говорила про те, що, як знала, відчула б раніше. Сприймала мій біль, але не пам’ятала жодного власного, з яким могла б його порівняти.

— То вже немає нічого особистого? — тільки й спитав я тихо.

— Лише те, що ми приховуємо від себе самих, — сумно відповіла стара. Глянула на мене. — Цієї ночі ти вчинив доб­ре. Вчинив милосердно. — Її губи почали усміхатися, та очі зайшли слізьми. — Дав йому останню ніч молодості та пристрасті. — Пильно на мене подивилася, вивчаючи вираз мого обличчя. — Але більше я нічого про це не казатиму.

Решту дороги ми здолали мовчки.

Я сидів біля теплого жару вчорашнього вогнища і дивився, як надходить світанок. На зміну дзижчанню нічних комах поступово приходили поклики далеких птахів. Тепер я дуже добре їх чув. «Дивно, — подумав я, — сидіти й чекати себе самого». Кеттл не казала нічого. Глибоко вдихала повітря, запах якого змінювався, коли ніч переходила в день. Жадібними очима дивилася на небесну заграву. Щоб зберегти це все і вкласти у дракона.

Я почув скрегіт камінців під чобітьми, глянув угору. Дивився на себе. Мої кроки були певними й енергійними, голова піднесеною. Обличчя свіжо вмите, мокре волосся зчесане з чола і зав’язане у вояцький хвіст. Веріті добре носив моє тіло, і воно йому пасувало.

Наші очі зустрілися при ранковому світлі. Я побачив, як мої очі звужуються, коли Веріті оцінював власне тіло. Я підвівся і машинально почав обсмикувати вбрання. Тоді зрозумів, що роблю. Ми ж не сорочками помінялись. Залунав мій сміх, гучніший, ніж бував у мене. Веріті хитнув мені головою.

— Облиш, хлопче. Від цього краще не буде. Та я й так майже з ним закінчив. — Моєю рукою ляснув мої груди. — Колись і я мав таке тіло, — сказав він, наче я не знав. — Я вже й забув, як це. Забув майже все. — Усмішка зникла з його очей. Дивився на те, як я дивлюсь на нього його власними очима. — Дбай про нього, Фітце. Маєш лише одне. Хай там як, воно твоє.

Хвиля млості. З країв мого поля зору насунула чорнота, зімкнулася, я зігнув коліна й опустився на землю, щоб не впасти.

— Вибач, — тихо мовив Веріті своїм голосом.

Я здійняв голову, побачив, що він дивиться на мене зверху. Німо втупився в нього. Відчував на шкірі запах Кеттрікен. Моє тіло було дуже втомленим. Я пережив мить глибокого обурення. Потім воно сягнуло вершини й опало, наче емоція була надмірним зусиллям. Очі Веріті зустрілися з моїми і прийняли все, що я відчував.

— Не буду ні просити прощення, ні дякувати. І те, й інше недоречне. — Він сам собі хитнув головою. — Та й насправді, чи можу я сказати, що шкодую? Я не шкодую. — Він глянув убік, мені над головою. — Мій дракон здійметься. Моя королева народить дитя. Я прожену червоні кораблі від наших берегів. — Він глибоко вдихнув. — Ні. Не шкодую через нашу угоду. — Повернувся до мене поглядом. — А ти шкодуєш, Фітце Чівелрі?

Я повільно підвівся.

— Не знаю. — Намагався вирішити. — Корені сягають надто глибоко, — промовив я нарешті. — Де я мав би почати відкочувати назад своє минуле? Як далеко мусив би відступити, скільки всього мусив би змінювати одне за одним, щоб змінити і це, або сказати тепер, що я не шкодую?

Дорога під нами порожня, — озвався Нічноокий у мене в голові.

Я знаю. Кеттл теж знає. Вона шукала чогось, що б зайняло Блазня. А тебе послала, аби він був у безпеці. Можеш повертатися.

О. З тобою все гаразд?

1 ... 238 239 240 ... 252
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мандри убивці, Робін Хобб"