Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Їй раптом так захотілося, щоб мама лежала все-таки не в Чурянах, на тамтешньому напівпокинутому цвинтарі, а тут! Щоби можна було будь-якої миті взяти й прийти до неї. Просто посидіти поряд, а то й поговорити. Хоча, звичайно, Марта давно зрозуміла, що мами там немає, там тільки тіло, а душа… душа десь далеко. Просто іноді людині потрібне місце, куди можна прийти і поговорити. І знати, що тебе зрозуміють. Що мовчки вислухають.

Але мама так хотіла, і батько не насмілився піти проти її останньої волі. Напевно, воно і на краще. А Марті не слід бути егоїсткою і думати лише про себе. У Чурянах спокійно і тихо, співають пташки, росте трава, і навіть обгоріла стара церква не псує краєвиду.

Невже, Марто, ти хотіла би, щоб мама лежала тут — поряд із горлопанистим радіоприймачем?

Раптом — немов у відповідь на її думки — десь попереду наче трохи осипалася земля, а потім почулося чиєсь важке дихання, таке розмірене, молодече підхекування, — і Марта побачила праворуч, поряд із капличкою, під самісіньким парканом, яму. Вздовж паркана жовтіли кришки, високі, склепінчасті, від них пахло свіжою деревиною.

Це була найстаріша частина кладовища, тут стояли покинуті склепи часів Другого Змія, а може, й давніші. Нащадки тих сімей давно уже в місті не жили: одні втекли між Першою і Другою пацючими, інших зачепило Великим переселенням. У склепах ночували бомжі, жили бродячі собаки. Потім щось вигнало їх — чи, як підозрювала Марта, хтось: незабаром після цього склепи облюбували клієнти Губатого. І всі лишилися задоволені — ну, крім бомжів та собак, і ще місцевої пацанви, якій довелося шукати нових місць для перевірки власної безбашеності. У місті стало якщо не чистіше, то принаймні спокійніше, і єгері могли нарешті із полегшенням далі не помічати дільця Губатого і тих, на кого він працював.

От тільки, подумала Марта, чому ж зараз його взяли за зябра?

Але думка ця промайнула і щезла — бо із ями раптом вилетіла чергова порція свіжої землі. Впала на чималу вже гору, одразу ж трохи зсипалася назад. Хекання тим часом урвалося, дві долоні ляснули по краю ями, вперлися, вп’ялися пальцями у ґрунт. Назовні вигулькнули спершу голомоза макітра із бурульками сизого волосся, затим худючі — шкіра та кістки — руки…

Не мрець, ясна річ, хоча Марта не сумнівалася: дехто був би радий, якби ця людина стала мерцем. От Чепурун, наприклад.

— «А тепер розпочинаємо трансляцію із товариського матчу між урочинськими “Хліборобами” та нижньоортинськими “Вепрами”…» — повідомило радіо.

Той, що в могилі сидів, сплюнув і проголосив:

— Шабаш, бля! Раби не ми! Перекур.

Говорив він таким собі бурмотливим шепотінням, одразу стало зрозуміло, що звертається до себе чи — в крайньому разі — до якогось уявного друга. Марта не знала, наскільки далеко усе в цьому плані зайшло.

Він поплескав себе по кишенях спецівки, здійняв брови, коли у нагрудній виявив пачку, постукав по денцю, аби одна сигарета визирнула назовні, і по-мавпячи вхопив її обкусаними, хваткими губами.

Потім здійняв погляд на Марту і спитав:

— Є підпалить?

— Добрий день, пане Трюцшлер, — сказала вона.

— Здрасьтє-здрасьтє. Запальничку ж дай. Ти чо’ не у школі?

Був початок сьомої, уроки закінчувалися о пів на другу, максимум о третій. Батько Чепуруна про це, звичайно, знав. Може, і не от просто зараз, але колись — напевно.

Марта раптом пригадала один із малюнків Пауля Будари. Тільки зараз вона збагнула, що там було зображено пана Хільберта Трюцшлера — але пана Трюцшлера років двадцяти, молодого, красивого, із наївним романтичним вогником в очах. І з чорною тінню, яку він намагався спіймати на вудку. Із власною вискаленою тінню.

Марта бездумно клацнула застібкою і витягла із сумки запальничку. Курити вона не курила, якщо не брати до уваги трьох або чотирьох місяців у дев’ятому класі. Тоді Марта по самісінькі вуха втюрилася в одного старшака… навіть імені його не знала, ідіотка, але втріскалася капітально і щиро вірила, що куріння зробить її загадковішою і привабливішою. Вірила аж до того дня, коли — проходячи шкільним подвір’ям, немовби випадково повз нього і трьох його приятелів, — почула, як хлопець її мрії ділиться враженнями від… ну, її імені Марта теж так і не дізналася. Навряд чи її звали «Кльова Няха». «Кльова, — казав він, — няха, але, йопть, цілуватися із нею — типу як смоктати попільничку, я ледве не почав блювати».

Марта навіть не ворухнулась, пройшла собі, оком не змигнула. І далі все, наче відрубало. І курити більше не кортіло, хоча до чого тут, здавалося б, куріння.

Але очі в нього були… не можна, щоб у людей, які таке кажуть, були оці очі. Несправедливо це, підступно.

У пана Трюцшлера на малюнку, до речі, були схожі очі. Цікаво, чи курив він замолоду? Або, як оце Марта, просто носив із собою запальничку про всяк випадок?

Вона простягнула йому дешевий пластиковий корпус, батько Чепуруна клацнув коліщатком, затягнувся. Кинув запальничку Марті та сказав, мружачись:

— Школу прогулювать не можна. Скіки разів я Бенедикту втовкмачував. Але ж ти наче розумніша. Мусиш тямити.

Пан Трюцшлер узяв сигарету вказівним і середнім, сплюнув, провів тильною стороною зап’ястка по губі. Облизнувся.

Зараз, подумала Марта, спитає про кишенькові гроші. Про позичити до понеділка.

Треба було все обставити так, щоб повірив. Інакше прилетить Чепурунові чи пані Трюцшлер. Чи іще комусь. Хоча, якщо він не знайде, де взяти, — все одно хтось та отримає на горіхи.

— Гарного дня вам, — недбало кинула Марта. — До побачення.

Він дивився на неї не моргаючи, взагалі.

— Не прикидайся, шо не чула, — мовив, затягнувшись. Випустив цівку сірого, мутного диму. — Я ж тобі сказав: не можна прогулювати. Не згодна?

— Я не прогулюю, пане Трюцшлер. Уроки скінчилися, і я…

— Та насрати! Ти шо, тупа?!

Він жбурнув сигарету і підійшов упритул. Марта не встигла ані відбігти, ані скрикнути: пан Трюцшлер вхопив її за плечі й трусонув, аж сумка злетіла і вдарила його по руці.

— Ти ж наче дружиш із ним! Чи як це у вас тепер називається?! Не смикайся, із цим хай твій батя розбирається. Якшо захоче. Я про інше: шоб мій син учився як слід, чуєш! Шоб жодного урока не пропустив! Шоб всі, бля, п’ятірки в щоденнику. Ніхто за нього не платитиме! Вилетить зі школи — піде, сука, вантажником.

Пахло від пана Трюцшлера… як треба пахло. Він сьогодні вже встиг порадіти життю на повну і тепер щедро ділився цією радістю з Мартою.

— Я за ним уважно стежу, так і передай. Хай не думає!.. Як тільки шось!..

Він знову трусонув Марту, потім несподівано відпустив.

— Повага, — сказав спокійно. — Скільки вас не вчи, поваги ні на шеляг.

Марта стояла, не наважуючись ворухнутися. Сумка впала і лежала поряд, Марта відчувала її