Читати книгу - "Шовкопряд, Джоан Роулінг"

— Проблеми,— відповіла Ніна,— це просто применшення століття. Денієл Чард сатаніє. Ніхто не має права зображати Денієла Чарда поганцем у брудному чтиві! Так не годиться. Дуже погана ідея. Він — дивний чоловік. Кажуть, що йому довелося піти в родинний бізнес, але мріяв він бути художником. Як Гітлер,— захихотіла вона.

В її очах мерехтіло відображення вогників над шинквасом. Страйк подумав, що Ніна схожа на збуджену й полохку мишку.

— Гітлер? — перепитав він, трохи розвеселившись.

— Коли розсердиться, торохтить точно як Гітлер — минулого тижня ми про це дізналися. Досі жодного разу не чули, щоб Денієл затинався. Він так кричав на Джері! Ми аж за стінкою чули.

— А ти читала книгу?

Ніна завагалася. На її губах грала бешкетна усмішка.

— Неофіційно,— сказала вона нарешті.

— Добре, неофіційно...

— Тоді, скажімо так, устромила туди носа,— відповіла вона.

— Рукопис хіба не під замком?

— Так, так, в особистому сейфі Джері.— Хитрий погляд скоса ніби запрошував Страйка трохи посміятися з безневинного редактора.— Біда в тому, що він усім сказав комбінацію, бо постійно забуває, і доводиться просити нас підказати. Джері — наймиліший, найчесніший чоловік на світі, і я гадаю, йому просто на думку не спало, що ми можемо прочитати те, чого нам читати не можна.

— І коли ти дивилася рукопис?

— У понеділок, одразу як він його отримав. Тоді вже пішли чутки, бо Крістіан Фішер за вихідні подзвонив десь півсотні людей і читав їм обрані місця по телефону. Я також чула, що він відсканував рукопис і почав розсилати шматки електронкою.

— Це все, вочевидь, сталося до того, як втрутилися юристи?

— Так. Нас усіх зібрали і виголосили промову про жахіття, які спіткають нас, якщо будемо базікати про книжку. Повна дурня — намагалися пояснити, що репутація компанії буде зруйнована, якщо генерального директора виставлять на посміх (а нас якраз ніби збираються робити відкритим акціонерним товариством абощо) і що зрештою ми ризикуємо втратити роботу. Не знаю, як той юрист сам не сміявся, коли те все говорив. Мій татко — королівський адвокат,— весело провадила вона,— і він сказав, Нардові нелегко буде засудити когось із нас, зважаючи на те, скільки людей не з компанії вже в курсі.

— Цей Чард — здібний керівник? — спитав Страйк.

— Гадаю, так,— відповіла Ніна збудженим тоном,— але він весь такий потайний і набундючений... страшенно смішно, як його описав Квайн.

— І як?..

— Ну, в книжці його звати Фаллус Імпудикус, і...

Страйк вдавився пивом. Ніна захихотіла.

— Його названо «нахабним прутнем»? — спитав Страйк, сміючись і витираючи губи долонею. Ніна засміялася; сміх вийшов напрочуд брудним як дівчину, що нагадувала енергійну школярку.

— Вчив латину? Я сама покинула, ненавиділа її — але що таке «фаллус», кожен розбере, правда ж? Я вирішила дізнатися, що воно таке, і виявилося, що phallus impudicus — то наукова назва гриба, який кличуть смердючою веселкою. Цей гриб, як я зрозуміла, тхне, а на вигляд...— вона знову захихотіла,— на вигляд — така собі гнила булава. Класичний Оуен: брудні імена, всі герої геніталіями напоказ.

— І що такого робить той Фаллус Імпудикус?

— Він усе робить і розмовляє, точно як Денієл, і зовні схожий на Денієла, а ще здійснює акт некрофілії над красивим письменником, якого вбив. Дійсно кривава й огидна сцена. Джері завжди казав, що Оуен вважає марно втраченим день, коли його читача не потягнуло блювати принаймні двічі. Бідолашний Джері,— тихо додала вона.

— Чому бідолашний? — спитав Страйк.

— Бо він у тій книжці теж є.

— І що за фалос зробили з нього?

Ніна знову засміялася.

— Не скажу, бо частину про Джері не читала. Одразу догортала до Денієла, бо казали, що дуже бридко й смішно. Джері всього півгодини не було в кабінеті, тож часу я мала обмаль — але я знаю, що про нього там теж є, бо Денієл покликав Джері до себе, змусив поговорити з юристами і додав його ім’я до того ідіотського листа, де нам сказали, що небо впаде на землю, якщо ми патякатимемо про «Бомбікса Морі». Гадаю, Денієла тішить, що Оуен і на Джері теж нападає. Він знає, що Джері всі люблять, тож гадає, що ми наберемо води в рота, щоб його захистити. Один Бог знає, що такого Джері заподіяв Оуену,— додала Ніна, і її усмішка трохи пригасла.— Бо в Джері в цілому світі немає жодного ворога. Оуен і справді покидьок,— додала вона після задуманого мовчання, дивлячись у порожній винний келих.

— Ще питимеш? — спитав Страйк.

Він повернувся до шинкваса. У скляному футлярі на протилежній стіні сиділо опудало сірого папуги. Це був єдиний елемент ексцентричності, який Страйк тут побачив, і він був готовий — у своїй терпимості до цього справжнього куточка старого Лондона — зробити папузі ласку й повірити, що він справді пищав і балакав колись у цих стінах, а не з’явився тут у ролі пошарпаного аксесуара.

— Ти чула, що Оуен зник? — запитав Страйк, повернувшись до Ніни.

— Так, доходила чутка. Я не здивована — після того, який галас він спричинив.

— Ти знайома з Квайном?

— Не те щоб. Він іноді заходить до офісу й намагається фліртувати — в цьому своєму дурному плащі, такий весь хвалько, старається шокувати. Гадаю, він жалюгідний, і книжки його ніколи мені не подобалися. Джері переконав мене, що варто прочитати «Гріх Гобарта», і він виявився жахливим.

— Ти не знаєш, чи Квайн останнім чином з кимсь зв’язувався?

— Не чула про таке,— відповіла Ніна.

— І ніхто не знає, нащо він написав книжку, через яку його просто не могли не потягнути до суду?

— Всі думають, що він сильно посварився з Денієлом. Він з усіма кінець кінцем свариться; один Бог знає, скільки він змінив видавців за ці роки. Я чула, що Денієл видає Оуена лише тому, що так здається, ніби Оуен пробачив його за те, як Денієл повівся з Джо Портом. Оуен і Денієл один одного не люблять, це всім відомо.

Страйк згадав вродливого білявого молодика на фото в кабінеті Елізабет Тассел.

— А що такого Чард заподіяв Норту?

— Подробиць не знаю,— відповіла Ніна.— Знаю тільки — щось лихе. Знаю також, що Оуен не хотів працювати з Денієлом, та коли скінчилися інші видавці, йому довелося прикинутися, ніби він змінив думку,