Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Я завжди вважала себе людиною доброю, десь глибоко всередині, хоча б. Троє загарбників, які вбили один одного, під час своєї бійки - це для мене, як виявилося, найкраща новина за весь день. Спати вирушала задоволена, на душі розквітли квіточки, тимчасові труднощі та маячне завдання відійшли на другий план. Здавалося, що вечір ніщо не зможе зіпсувати.

Ага, здавалося...

Вийшла я з покоїв уже покійного, зробила кілька кроків до сходів і мене помітили.

- ТИ! - крикнули мені в спину так голосно, що я підстрибнула на місці.

Обернулася і моєму серцю  милу картину: скорчений, ледве живий і білий, як крейда, Маратик чіпляється однією рукою за поручні сходів, а іншою трималася за живіт. Про причину захворювання сперечатися не доводиться, все це мої чудові страви зробили. Монстр мав вигляд небіжчика, хоч зараз у могилку. Такими білими люди не бувають, привиди чисті. Язик навіть лоскоче, так сильно хочеться запропонувати йому полежати на найближчому цвинтарі, або просто тут відправитись вслід за його начальником.

- ТИ!!! - зло закричав чи то баба, чи то чоловік і кинувся до мене.

Мабуть, у передсмертній агонії, бо спіткнувся і впав на коліна. Моя нога сама по собі піднялася, від бажання добити бідолаху, а не для того, щоб допомогти зменшити його страждання. Гріх не скористатися такою чудовою можливістю, позбавити цілу армію в один день від головнокомандувача та його заступника. Головне, потім у кімнату його затягнути, наче вони самі один одного порішили. В армії почнеться паніка, ми з бабусями й дідами під шумок втечемо, а потім, дасть Спаситель, усіх їх переб'ємо, чортів сірих.

Мабуть, Спасителю мій глобальний план не сподобався. За ним сходами підіймалися солдати, судячи з усього цілком здорові. Мені довелося ногу опустити, щоправда, на пальці заступника головнокомандувача. З усіх боків пролунало шипіння, я ногу швидко відсмикнула і сама впала на коліна.

- Що це з вами, пане? Що болить? Зовсім погано? - очі зробила великими й наївними, навіть губи змусила затремтіти. Ручки на грудях склала, мовляв, допомогти хочу, але таку бяку, як він, чіпати не можу.

Маратик підняв на мене дуже важкий погляд, приблизно, такий, як черговий солдат, який отримав по голові черпаком від мене, за черговий вульгарний жарт. Він щось зашипів, і варта мене одразу ж підняла на ніжки й узяла під руки, так що стало трохи страшнувато.

- Ти...

- Я? - перебила, дивлячись на нього великими очима півня, якому збираються відсікти голову.

- ТИ! Це твоя ідея, чи не так? Чим, чим ти всіх отруїла?! - його обличчя набуло такого виразу, що я вперше подумала, що він усе-таки чоловік і точно збирається мене вбити.

- Про що ви, пане? Мені так живіт скрутило, що я ледве в кущики дійшла, полегшитися! - очі витріщила, а голос тихий і такий писклявий, що в самої вуха в трубочку скрутилися. Шкода, монстра зовсім не вразила.

- Чим ти всіх отруїла, погань?! - очікувала удару, чоловіки у своїй люті так і роблять, але його не було. Дещо насторожило й те, що після такої гучної заяви, охоронці міцніше в мене вчепилися. Невже в них є для мене покарання гірше чим якийсь ляпас? Якому там богу вони жінок у жертву приносять? Нервово ковтнула в'язку слину, щось я навіть згадувати не хочу.

- Нічим. Я все як завжди готувала, хіба що приправу цю вашу додала і все, - протараторила я швидко, перспектива вагомого покарання мене не тішила.

- Яку ще приправу? - напружено звузив очі Маратик, що спина похолоділа одразу від його лячного погляду.

- Так ось цю! Он вона всюди тут розставлена. От і подумала я, що це у вас приправка така, на наш салат схожа. Мені он як живіт скрутило, від неї, чи що? - головне надати своєму обличчю виразу щирого здивування, очима хлоп-хлоп наче невинна корівка.

- Цю? - з дивною інтонацією перепитав Маратик, обертаючись, щоб подивитися на рослину.

Як виявилося, на травичку глянув не тільки він, вартові також із відкритим ротом ошелешено дивилися на цю, не побоюся цього слова, отруту.

- Ну так, а що не можна було брати? - уточнила, з таємним задоволенням спостерігаючи, як витягуються їхні обличчя.

- Це ж священна трава Мірна! Її не те що їсти, до неї торкатися не можна! - несамовитим голосом Маратика можна було дірки в стіні свердлити. Ну, я йому й підіграла, витріщивши очі:

- А що вона така заразна? Може мені руки тепер помити треба?

Ну, а що, хіба мало що за травичка фіолетова така?!

На мене дивилися довго, ніби вирішуючи, що зі мною такою недолугою робити далі. Довелося зробити ще більш дурне обличчя і великі невинні очі. Щоправда, щось мені підказує в те, що я дурна сільська дівчинка, вже мало хто вірить.

Може, варто тоді не прикидатися нею? Ні, ну це вже зовсім дурість. Особливо якщо врахувати, що за стінкою трупи валяються, а я на цьому поверсі не повинна перебувати. Скосила погляд за спину Марату і мало не вилаялася. Я навіть двері не прикрила! Яка западня! Мій погляд помітили, заступник головнокомандувача обернувся і якось дивно подивився на відчинені двері. Повернувся до стражників і щось зло зашипів, на що другий у відповідь теж шикнув, наче вибачаючись. Мені ця їхня мова так набридла, що я автоматом подумки уявила їхню розмову.