Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

тебе від щирого серця. У них була дочка, Амалія. Вона була старша за тебе на десять років і правила тобі за старшу сестру, няньку, врешті, за всіх. Вона просто молилася на тебе. Та коли твої дядько з тіткою продали землі, а з ними і молочарню у горах, у маєтку лишився ще невеличкий виноградник, садочок, город, свинарник, кролятня і курник. Про оренду вже не йшлося, тож ти залишив усе родині Мазулу, з умовою, що вони дбатимуть про будинок. А потім і Марії з Томазо не стало, а Амалія так ніколи і не вийшла заміж, бо, відверто кажучи, не вдалася на вроду, тож і далі мешкала у маєтку, живучи з того, що продавала яйця і курей на сільському базарі; коли треба, приходить колій і коле їй льоху, двоюрідні брати-сестри допомагають збирати незначний урожай винограду. Загалом, вона не нарікає, хіба що почувається трохи самотньою, тому страшенно радіє, коли приїздять дівчата з малими. Жінці платять за все, що спожили — яйця, кури, ковбасу, окрім фруктів — «то ваше добро», каже. Вона має золоте серце, а куховарить як! От побачиш! Як дізналася, що ти приїздиш, місця собі не знаходила: «Любий панич Ямбо те, любий панич Ямбо се...»

— Панич Ямбо. Як вишукано. До речі, чому ви звете мене Ямбо?

— Для Амалії ти будеш паничем навіть на дев’ятому десятку. А чому Ямбо, то мені пояснила сама Марія. Ти сам це вигадав, коли був малим. Сказав, що тебе звати Чубатеньким Ямбо. Тож усі стали кликати тебе Ямбо.

— Чубатенький?

— Бачиш, у дитинстві в тебе був чималенький чуб. Ім’я Джамбатіста тобі було не до смаку, і зрозуміло чому. Та не будемо про паспортні оказії. Тобі нелегко було б їхати потягом, бо треба тричі пересідати, та Ніколетта поїде з тобою. Вона позбирає все, що ти позабував там на Різдво, і миттю повернеться додому, залишивши тебе у дбайливих і ласкавих руках Амалії. Вона вміє з’являтися, коли вона потрібна, і непомітно зникати, коли ти хочеш побути на самоті. П’ять років тому ми провели там телефон, тож можемо спілкуватися в будь-який час. Благаю, спробуй.

Я попросився кілька днів поміркувати. Я ж бо перший заговорив про подорож, але для того, щоб уникнути пообідніх візитів до студії. Та чи справді я хотів їх уникнути?

Я блукав лабіринтом. Куди не піди — вибір невдалий. Та й звідки я хотів піти? Чиї це слова: «Сезам, відчинись, я хочу звідси піти»[122]. Але ж я хотів увійти, як Алі-Баба. У печеру своєї пам’яті.

Моїм мукам зарадила Сибілла. Якось по обіді на неї напала нестримна гикавка, дівчина трохи зашарілася (кров розтікається, немов полум’я на личку твоєму, і світ всміхається...[123]) і, повозившись з купкою карток, які лежали поряд, випалила:

— Ти маєш знати першим. Я виходжу заміж.

— Як то заміж? — миттю спитався я, ледь стримавши: «як ти смієш!».

— Одружуюсь. Знаєш, як чоловік із жінкою обмінюються обручками, а інші їм посміхаються?

— Та ні, це я знаю, я мав на увазі... і ти залишиш мене самого?

— Та чому ж залишу? Він ще вчиться на архітектора, отже заробляє ще не так багато, тому ми обоє маємо працювати. Та й як же я тебе облишу?

Він всадив ножа йому в серце і двічі його обернув[124]. Кінець «Процесу» — так, кінець процесу.

— Я теє, хотів спитати: як давно ви зустрічаєтесь?

— Недавно. Ми познайомились лише кілька тижнів тому, ти ж знаєш, як буває. Він гарний парубок, от побачиш.

Як буває... Звичайно, можливо, раніше було багато таких «гарних парубків». Може, вона по повній скористалася моєю недугою, щоб покінчити з нестерпним становищем. Може, навіть вона кинулася на шию першому ж ліпшому. Як стрибок у темінь. У такому разі, я скривдив її двічі. Але яка сволота її скривдила? Все відбувається так, як зазвичай трапляється у таких випадках: вона зустрічає однолітка, молодого, і закохується вперше в житті... Вперше, так? Може, хтось зірве твій цвіт, йому буде щастя і радість, що не чатував...

— З мене гарний весільний подарунок.

— Ще вдосталь часу. Ми вирішили все лише вчора. Але я хочу почекати, поки ти одужаєш, тоді я зможу без докорів сумління взяти тижневу відпустку.

— Без докорів сумління. Яка тактовність.

Який запис про туман я читав останнім? Здається, «Коли ми дісталися римського вокзалу, у вечір Святої неділі, вона щезла за туманом у вагоні потяга, і мені здалося, що я втратив її назавжди, без вороття»[125].

Отже, все скінчилося саме по собі. Що б там не було між нами в минулому, тепер цього вже немає. Відтепер лише батьківські почуття.

Тепер я міг їхати. Ба навіть більше — мав. Я повідомив Паолу, що їду до Солари. Вона не тямила себе від радості:

— От побачиш, тобі буде там добре.

— Камбало, камбало, рибонько, сама собі володарка, моя жінка, цяя відьма, мною верховодить попри мою волю...[126]

— А ти підступний. За місто, за місто.

Увечері, коли ми лежали в ліжку і Паола давала мені останні настанови перед від’їздом, я почав пестити її груди, вона ніжно застогнала, і я відчув щось на кшталт жадання, але разом з тим відчуття було солодким і, може, навіть знайомим. Ми кохалися.

Вочевидь, так само, як і з чищенням зубів, моє тіло добре пам’ятало, як це робиться. Ми кохалися спокійно й неспішно. Вона кінчила першою (виявляється, так було завжди), за нею я. Втім, для мене це було наче вперше. Правду кажуть, кохатися й справді так приємно. Мене це не здивувало, але я почувався так, ніби давно про це знав розумом, а от тіло лише зараз відчуло це по-справжньому.

— Непогано, — мовив я, лягаючи голічерева, — тепер я втямив, чому це всім так подобається.

— Господи, — відповіла Паола, — до всього, я ще й дожила до того, що позбавила власного чоловіка цноти в шістдесят років.

— Краще пізно, ніж ніколи.

Але я нічого не міг із собою вдіяти. Засинаючи і тримаючи за руку свою дружину, я думав, чи з Сибіллою було б так само. Телепень, бурмотів я крізь сон, ти вже ніколи про це не дізнаєшся.

Я поїхав. Ніколетта кермувала, а я спостерігав за нею збоку. Судячи з моїх фоток шлюбного віку, Ніколетта мала мій ніс, і форма