Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Тихто моє невдоволення проігнорувала, але ще раз тицьнулася м'яко і зробила кілька кроків до дверей.

— Ясно, зрозуміло... Проти природи не попреш. І тілесне завжди буде важливішим за духовне… Навіть за каву з канапкою. Вже йду. Тільки взуюся…

Прогулянка очікуваного результату не дала. У плані встановити, до якого виду ссавців належить моя знахідка.

Як тільки ми вийшли з під'їзду, Тихто стрімголов кинулася в кущі і, поки я до них дошкандибав, з метою вуаєризму, вона вже вибралася назад. А потім, мабуть, щоб ще більше мене заплутати, сіла на хвіст і почала витирати морду лапкою. От і думай, що хочеш...

Ні, схоже, без допомоги ветеринара, я цю загадку самотужки не розгадаю. Тож доведеться заглянути. Тим більше, зі щепленням таки варто теж не затягувати... Одна біда — ці витрати не передбачені в моєму бюджеті. Принаймні на цей місяць. А ветеринари не дешево коштують. Доведеться почекати... Зрештою, терпить ще. А ось кілька понаднормових пакетів пельменів та молока з урахуванням появи нової нахлібниці зайвими точно не будуть. І це мені, поки що відносини з протилежною статтю, що зароджуються, ще нічого не коштують. А як далі буде? Адже дівчину не тільки танцювати треба.

— Ще погуляєш чи додому?

Тихто демонстративно обтрусилася від ранкового туману, що осідав на шерсть, похитала головою на всі боки, і рушила в бік парадного.

— Згодний… Собача погода… Гм… До речі, дивний вираз. Не поясниш, до чого тут твої родичі? Ні? Ну, та гаразд… Запитаю у гугла…

Я відчинив двері і...

— Ой, яка краса! — заверещало звідти захоплено.

Лідка, та сама «шльондра» з настінного розпису і, за сумісництвом, сусідка підхопила Тихто на руки і притиснула до грудей, зануривши личко в пухнасту шерсть.

— Дядьку Михайле! Це ваш?! — аж світилося від захоплення дівчисько. — Боже мій! Яке ж воно гарненьке!

— Та ось... прибилася вчора... не проганяти ж...

— Справді? То я її у вас заберу!

— А мама дозволить?

Таку радість шкода було псувати, але я точно знав, що у мами Ліди алергія на котячу шерсть.

– Ой! Я не подумала… – спохмурніла дівчина. Але одразу ж знову посміхнулася. — Тоді я до вас у гості приходитиму... Часто… Можна?

— Чому ні? — знизав я плечима. — Приходь… Особливо, якщо з гостинцем. А ти куди летіла зранку?

— По хліб послали... — неохоче випустила з рук котопса сусідка. — Вчора забули купити. Ось і поснідати нічим. Вам, до речі, нічого не треба?

— Гм... А знаєш, треба. Купи по пакетику котячої та собачої їжі.

— То у вас ще й кіт є? — здивувалася Ліда.

— Все можливо, — провів я задумливим поглядом Тихто, яка з незалежним виглядом рухалася сходами вгору. — Як принесеш корм — заодно і дізнаємося… Тільки в мене нема грошей при собі.

— Віддасте, як куплю… — махнула дівчиною рукою. — Я швидко… — і тільки майнуло за нею.

У квартирі, поки нас не було, щось знову змінилося. Ні, всі речі висіли, лежали та стояли на попередніх місцях. А ось аура була зовсім інша, незвична. Різниця, як між номером у готелі та жилим помешканням. Свого часу довелося поїздити і країною, і за межами. Є з чим порівняти…

У готелі одразу відчувається відсутність життя… Чиста, охайна ... і безлика. Ще не стерильність лікарняних палат, але певна відчуженість, казенність вже присутня.  Це відчувається навіть у найфешенебельніших закладах. Окрім міні-мотелів, які якраз і козиряють домашнім затишком.

Ось і моя квартира за останні роки стала місцем, де я їв, спав, працював… але не жив у повному сенсі цього слова. Перетворившись із домівки в кабінет, їдальню та нічліжку.

А зараз на мене повіяло чимось живим, рідним, теплим… Як колись. Аж у грудях защеміло.

Не втримався, присів на табуретку. Та що там присів, гепнувся, наче ноги підкосилися. Підібрався, заздалегідь очікуючи, що наступної миті опинюся на підлозі. І… і нічого не сталося. Ніжки стільця не тільки не зламалися, а й навіть не похитнулися. Тільки заскрипіли докірливо... Мовляв: «Акуратніше не можна? Ми все ж таки не залізні?» І вішалка, за яку я в останній момент ухопився, не обірвалась і не впала на голову.

Це було настільки неймовірно, що я деякий час продовжував сидіти, недовірливо поглядаючи на всі боки, чекаючи якоїсь іншої, ще більшої капості.

Не дочекався… Квартира більше не воювала зі мною. Змирилася чи взяла перерву...

Роздягнуся і пішов на кухню. Каву ж я так і не випив.

Знову увімкнув чайник… Перший ковток завжди найприємніший… і дієвий. Оскільки миттєво змиває залишки сну і як камертон налаштовує на роботу. І ніяка ранкова прогулянка чи душ, благодатний вплив кофеїну не замінять.

Взяв чашку, бутерброд і пішов у кімнату… Тихто шмигнула вперед і невагомою пухнастою кулею виметнулася на стіл, влаштовуючись за монітором. Наче завжди тільки там і лежала.

— Хочеш взяти участь у створенні безсмертного шедевра? — гмикнув я. — Ну давай. На музу ти не тягнеш… Особливо тепер, коли намітилася кандидатура, яка куди більш підходить на цю роль. Тож призначаю тебе талісманом… Спробуємо попрацювати дуетом. Як то кажуть, один розум добре, а два чоботи — пара.