Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

— Можливо, в цьому щось і є, — поступився я.

— Nous voici[28], — сказав Пуаро. — Мені цікаво дізнатися, чому молода леді так терміново хоче зі мною зустрітися.

— Це природне бажання, — я взяв реванш. — Ви так сказали чверть години тому. Природне бажання побачити щось унікальне в безпосередній близькості.

— А може, це ви, мій друже, справили на неї таке враження, — відповів Пуаро, подзвонивши у двері.

Я згадав перелякане обличчя дівчини, яка стояла у дверях. Я бачив ці гарячі темні очі на блідому обличчі. Той швидкоплинний погляд справив на мене глибоке враження.

Нас провели нагору, у велику вітальню, і за хвилину-дві Джеральдін Марш вийшла до нас.

Напруження, яке я помітив ще раніше, посилилося. Ця висока, худа, блідолиця дівчина з великими прискіпливими чорними очима була приголомшлива.

Вона була надзвичайно спокійна, що, з огляду на її юність, було вражаюче.

— Мсьє Пуаро, дуже добре, що ви прийшли так швидко, — промовила вона. — Шкода, що зранку ми з вами розминулися.

— Ви спали…

— Так. Міс Керрол — батькова секретарка — наполягла на цьому. Дуже чуйно з її боку.

У голосі дівчини вчувалося дивне невдоволення, що спантеличило мене.

— Мадемуазель, як я можу бути вам корисний? — запитав Пуаро.

Якусь мить вона вагалася, а потім сказала:

— У день, коли батька вбили, ви приходили до нього?

— Так, мадемуазель.

— Чому? Він… послав по вас?

Якусь мить детектив не відповідав. Здавалося, він роздумує. Тепер я гадаю, що це був хитро продуманий крок із його боку. Він хотів спровокувати її на подальшу розмову. Джеральдін, як він зрозумів, була нетерпляча. Хотіла все якомога швидше.

— Він чогось боявся? Скажіть мені. Скажіть мені. Я повинна знати. Кого він боявся? Чому? Що він вам сказав? О! Чому ви не говорите?

Я подумав, що її холоднокровність була не природною. Вона швидко зникла. Дівчина нахилилася вперед, нервово переплітаючи руки на колінах.

— Те, про що ми говорили з лордом Еджвером, конфіденційно, — повільно проказав Пуаро.

Він не зводив очей із її обличчя.

— Значить, це було про… я маю на увазі, ви говорили про щось пов’язане з… сім’єю. О! Ви сидите і мучите мене. Чому не скажете мені? Мені необхідно це знати. Кажу вам, необхідно.

Знову ж таки дуже повільно мій друг похитав головою, що, мабуть, поглибило її здивування.

— Мсьє Пуаро. — Вона випросталася. — Я його донька. Я маю право знати, чого боявся мій батько в останній день свого життя. Несправедливо залишати мене в невіданні. Це не справедливо щодо нього… не сказати мені.

— Мадемуазель, ви були дуже прив’язані до батька? — м’яко запитав детектив.

Джеральдін відсахнулася, ніби її вжалили.

— Чи любила я його? — прошепотіла вона. — Любила його. Я… Я…

І раптом її самовладання урвалося. Вона вибухнула сміхом. Вона відкинулася в кріслі і не переставала сміятися.

— Це так кумедно, — задихалася вона. — Так смішно, коли про це запитують.

Цей істеричний сміх привернув увагу. Двері відчинилися, і ввійшла міс Керрол. З рішучим виглядом секретарка одразу ж перейшла до дій.

— Ну, ну, Джеральдін, люба, це нікуди не годиться. Ні, ні. Тихіше. Я наполягаю. Ні. Перестаньте. Я це серйозно. Негайно перестаньте.

Її наполегливість принесла результат. Сміх дівчини став приглушеним. Вона витерла очі й сіла.

— Вибачте, — тихо сказала вона. — Раніше такого не траплялося.

Міс Керрол і далі з тривогою дивилася на неї.

— Міс Керрол, уже все добре. Це було нерозумно.

Дівчина раптом усміхнулася. Дивна гірка усмішка вигнула її губи. Вона різко випросталася у своєму кріслі і подивилася в нікуди.

— Він запитав мене, — сказала вона холодним ясним голосом, — чи я була дуже прив’язана до батька.

Міс Керрол видала якісь невизначені звуки, що виражали нерішучість. Джеральдін продовжувала, високим і презирливим голосом.

— Я тільки думаю, краще сказати неправду чи правду? Мабуть, таки правду. Я не любила свого батька. Я його ненавиділа!

— Джеральдін, люба.

— Навіщо прикидатися? Ви не ненавиділи його, тому що він не міг до вас доторкнутися! Ви були однією із небагатьох людей у світі, до кого він не міг дістатися. Ви сприймали його як роботодавця, який платив вам стільки років. Його гнів та дивакуватість вас не цікавили — ви їх ігнорували. Я знаю, що ви скажете: «Кожен повинен миритися з чимось». Ви були веселі та байдужі. Ви дуже сильна жінка. Ви не зовсім людина. Але, разом з тим, ви будь-якої миті могли піти з дому. Я не могла. Я залежна.

— Справді, Джеральдін, я не думаю, що треба у все це заглиблюватися. Батько і донька часто можуть не ладнати між собою. Але я вважаю, що менше про це говорити, то краще життя.

Джеральдін відвернулася від секретарки. Звернулася до Пуаро.

— Мсьє Пуаро, я ненавиділа свого батька! Я рада, що він мертвий! Для мене це означає свободу — свободу і незалежність. Я анітрохи не переймаюся тим, щоб знайти його вбивцю. Тому що всі ми знаємо: хай хто його вбив, він, мабуть, мав причини — достатньо причин, щоб виправдати цей учинок.

Мій друг задумливо подивився на дівчину.

— Мадемуазель, це небезпечний принцип.

— А якщо когось повісять, це поверне батька до життя?

— Ні, — сухо сказав Пуаро. — Але це може врятувати інших невинних людей від убивства.

— Я не розумію.

— Мадемуазель, людина, яка вбила один раз, майже завжди вбиває знову — іноді знову і знову.

— Я в це не вірю. Не… не справжня людина.

— Ви маєте на увазі не маніяк-убивця? Але так, це правда. Перше життя, можливо, і було забрано убивцею після приголомшливої боротьби із власною совістю. Потім — коли йому загрожує небезпека — друге вбивство вже дається морально легше. За найменшої загрози опинитися під підозрою йде і третє життя. І мало-помалу виникає гордість за скоєне — убивство стає métier[29]. І зрештою це робиться майже для задоволення.

Джеральдін закрила обличчя руками.

— Жахливо. Жахливо. Це неправда.

— А припустімо, я скажу вам, що