Читати книгу - "Стара холера"

І Арсенова вдова їй сподобалася – проста, товстенька, хоч і не балакуча. І невродлива, красень Арсен мовби спеціально підбирав собі таких дружин. Чи йому такі судилися?

Петро став, як і батько, монтажником. Потім інженером, після проголошення незалежності перевівся десь на Полтавщину, тепер йому й до пенсії близько. Раз приїжджали звідти – то й до них заглядали. Віталії вже не було, а Микола ще жив, тільки більше лежав, ніж ходив.

Олег, перший Арсенів син, вдався зовсім іншим. Точніше, якщо по правді, таким його зробила, виростила Павлина. З раннього дитинства не давала пилинці впасти на свого чада, себе саму підставляла під будь-які падіння й болячки синочка, будь-які примхи виконувала. Життя, присвячене синові, як найчастіше буває в таких випадках, виявилося кинутим йому під ноги. А він топтався по ньому, по матері дедалі з більшою насолодою. Павлина стала навіть не служкою його – рабинею.

Навідувань їхніх удвох було кілька. Через два-три роки. При кожній такій зустрічі Єва бачила, як дорослішає і нахабнішає небіж, а Павлина маліє. Сестра ставала старою кішкою, а швидше собачкою, котра лащиться до ніг свого господаря, заглядає у вічі, випрошуючи хоч крихту ласки, а отримує грубого штурхана ногою.

Олег міг почати верещати, мов недорізаний, бо чогось не дали чи здавалося, що його незаслужено образили. Міг дати матері штурхана, сказати до баби Параски: «Мовчи, бабище!» Наче ненароком зачепити відро з водою або баняка з їжею. Зробити якусь дрібнішу капость. І завше на його захист ставала Павлина.

Навіть тоді, коли Олега викрили в крадіжці грошей з бабусиної «скарбнички».

Олег:

– І скільки там було? Мільйон? Нате ваші мідяки, – і висипав копійки на підлогу.

– Йому цукерками захотілося себе побалувати. Я тобі дам своїх грошей, Олежку, зараз дам, – заметушилася Павлина.

Одного разу Єва побачила, як Олег, злодійкувато озирнувшись, щосили штовхнув діда Пилипа, коли той ніс дрова. Поліна впали й розсипалися, а на них важко гепнувся дід.

Єва закричала й кинулася до напасника:

– Що ти робиш?

Олег засміявся їй у вічі:

– Нічого особливого, тітонько Розо. Зачепився за траву і заточився. А дідуля наш слабкий…

– Брешеш, негіднику! Я все бачила. – Єва схопила поганця за вухо. – Вибачся перед дідусем і збери поліна.

Олег не закричав, не зарепетував, як звичайно. Тільки засичав. Єва могла б поклястися, що то було зміїне сичання, вона одного разу, коли збирала в лісі ягоди й ненароком наступила на гадюку, чула таке. А може, чула в кіно… Сичання розсипалося по подвір’ї, а коли Єва глянула в лице небожа, аж відсахнулася – з такою ненавистю й презирством дивилися його сіро-зеленкуваті очі.

Зате з хати вибігла Павлина. Кинулася до них.

– Єво, що ти робиш! Що ти робиш з дитиною! Своїх нема, то над чужими збиткуєшся!

– Він мені не чужий і навмисне штовхнув тата, – сказала Єва, дивлячись на перекошене обличчя сестри. – Діда свого штовхнув. І він уже не дитина…

– А хто ж! Єво, ти могла відірвати вухо!

Павлина люто штурхонула сестру. А тоді взялася дмухати на вухо свого опецька, вже підлітка. Бо ж ішов дванадцятий рік, а сили, вочевидь, мав на всі п’ятнадцять.

Єва не впала од штурхана сестри… Тільки заточилася. Нахилилася до батька, що досі лежав на землі.

– Тату, болить?

Пилип сказав:

– Нічого, нічого… Не там болить, де ти думаєш…

Батько простяг їй руку. Єва допомогла звестися. Павлина гладила Олега, який стояв, широко розставивши ноги, й мовчав. На його вустах зміїлася посмішка.

Дід Пилип підійшов до старшої дочки.

Тихо вимовив:

– Ти, слухай, другого разу приїжджай сама. Я старішатиму, а він ростиме.

І нахилився, щоб підібрати поліна. Єва допомогла, а коли занесли дрова до хати, відчула, як їй зробилося душно і стає все душніше. Вибігла надвір і зіткнулася з небожем і Павлиною, яка вела сина за руку, мов маленького. Коли порівнялася з ними, Олег процідив притишено, але виразно:

– Сука-Роза…

Єві хотілося ще раз схопити поганця за вухо, але передумала. Швидко пройшлася подвір’ям, вискочила на вулицю. Куди ж вона йде? Озирнулася і побачила жахливу картину: Павлина стоїть біля хатніх дверей і копає щось городником25. Яму копає.

«Вона ж копає могилу», – пронизала думка-блискавка Єву. Заплющила очі, а коли розплющила – ніякої Павлини там не було. Вона пішла вздовж вулиці, і ніби молоточки застукали у скронях: «Він же мій син! Він росте таким, бо то мій син».

Єва спинилася, сказала вголос:

– Я ні в чому не винна.

Але почувалася таки винною. Був би з ними Арсен, ріс би Олег із батьком, все було б інакше.

А може, й не інакше… Може, може, все в цьому світі не пригоже.

«Зайти до дядька Осипка й попросити самогонки чи що?» – Єва подумала це, і їй трохи полегшало од самої такої думки. Рідко коли пила, а тим більше не гасила життєві прикрощі чаркою.

Ввечері за столом Олег процідив:

– Прості, дідуль… Пошутіл… Ти ходи уважніше… Дорожки у вас нерівні…

– Нічо-нічо, – сказав дід Пилип. – Я так і ходитиму, з увагою.

А наступного ранку Єва побачила, як Павлина збирає речі.

– Куди ти? Ви ж мали ще два тижні побути… У тебе ж відпустка, і в Олега канікули. На річку мали ходити…

Павлина повернула розпашіле обличчя, чи не вперше Єва бачила сестру такою, наче хто їй на щоки вилив каструлю окропу.

– Дякую, сестричко… Ти чула, що вчора батько сказав… Ну, чула?.. Що я маю наступного разу сама приїжджати… А сьогодні мені каже, що Олегова доріжка, як так себе вестиме, може до казьонного дому привести… На що він натякає? Що мій син може бандитом стати? Більше моєї ноги тут не буде.

Єва зрозуміла: щось заперечувати, нагадувати про Олегову поведінку недоречно. Сестра не почує, бо тільки на свою хвилю налаштована.

Вони таки поїхали достроково. Сестру Єва побачила через три роки. Саму, геть почорнілу й постарілу.

А тоді на прощання Павлина сказала:

– Живіть собі своїм життям, а ми будемо своїм… – І, нахилившись до Єви, тихо: – Я дуже люблю сина, сестричко… І Арсена досі люблю, вірю, що він живий… І тебе люблю досі. Чуєш, люблю…

– Чую, – прошептала Єва.

Розділ 13

Єва