Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— А це можливо?

— Якщо попросиш про дозвіл відвідати родину. Якщо ти поводився тут достатньо добре, то зазвичай дозволяють. Сідай, я принесу ручку і папір.

Сказано — зроблено.

Поки Лукас підмітав, я написав коротке прохання.

Дорогий директоре,

я б хотів попрохати про дозвіл на поїздку до Баллантайна наступного тижня, аби відвідати моїх прийомних батьків. Хотів би наголосити, що не маю доган за погану поведінку.

З повагою, Річард Еловед

— Добре, — сказав Лукас, спираючись на мітлу. — Просто віднеси це до адміністрації, а я потурбуюся про рекомендацію, якщо з якоїсь причини вона буде необхідна.

Я вибіг на легких ногах та перетнув подвір’я до адміністративного корпусу. Я побачив, що за мною біля брами спостерігає офіцер безпеки, а офіцер безпеки на годинниковій вежі слідкує за мною в бінокль, вони не звикли до того, що тут хтось бігає. Я подзвонив у дзвінок довгої, двоповерхової офісної будівлі й мені відповів металевий голос місис Монро. Я пояснив, нащо прийшов, і вона вийшла через кілька хвилин, аби відчинити двері. Місис Монро була похмура, комічна, огрядна жінка із жорстоким характером та залежністю від жувальної гумки. Вона заявляла, що єдиним привілеєм жінок у світі, де домінували чоловіки, був дозвіл на тягання зухвалих молодиків за вуха. Я передав їй аркуш паперу, вона зиркнула на нього, а тоді показала на двері. Я запитально подивився на неї.

— Швиденько, швиденько, я і так достатньо тут гасаю, — сказала вона. — Кабінет директора — це той, що з червоними дверима. Без зайвих балачок, маєш двадцять секунд.

Я побіг сходами нагору та постукав у двері. Всередині я чув голос директора, здавалося, що він говорить по телефону. Його голос був м’який, як і завжди, особливо, коли він був розлючений. Я знову постукав. Поки чекав, подивився на найближчу з обрамованих фотографій, що в ряд висіли на стіні коридору. На них були позначені різні роки, але вони мали страшенно подібний вигляд: сорок чи п’ятдесят людей вишикувалися на сходах перед головною будівлею, вочевидь, мешканці та персонал, що перебували в «Роррімі» того року. Я чув, як директор каже «так» і «ой леле» у телефон, поки кроки наближалися до дверей. Тієї миті очі мої зачепилися за одне з обличь на найближчому до дверей знімку. Чи радше, якби то було не фото, то я би сказав, що те обличчя помітило мене.

Я знав уже тієї ж миті, як його побачив, що не повинен дивуватися, але однаково відчуття було таке, ніби хтось проштрикнув мене бурулькою.

Бліде обличчя витріщалося просто в камеру, на мене. Так само, як витріщалося на мене, обрамлене вікном у Дзеркальному лісі. Криваво-червоні двері переді мною розчинилися, там стояв директор.

Він був високий і стрункий, і мав цей лагідний вираз обличчя, який спочатку всіх обманював.

— Я розумію ваше занепокоєння, місис Ларссон, — сказав директор. Я побачив туго натягнутий телефонний дріт, що тремтів під письмовим столом у на диво маленькому кабінеті, якого я ніколи раніше не бачив зсередини. Директор кинув погляд на аркуш, який я йому протягував, коротко зиркнув на мене, а тоді кивнув, не відриваючи телефон від вуха, і знову зачинив двері. Я ще раз подивився на знімок на стіні. То був він. А тоді я збіг сходами вниз.

— Двадцять п’ять секунд, — похмуро мовила місис Монро, перекриваючи прохід своїм масивним тілом. — Ти щось поцупив чи розтрощив?

— Не сьогодні, — відповів я.

Місис Монро звела брову, і я побачив, як вона вже готує свою праву долоню, поки її червона верхня губа глузливо вигиналася. Але тоді її плоть почала тремтіти, а уста зненацька вигнулись у посмішці. Вона відступила вбік.

Лукас і досі підмітав підлогу, коли я забіг у бібліотеку.

— У «Роррімі» колись був хлопець, якого звали Іму Йонассон? — захекано запитав я.

Лукас підвів очі.

— Чого ти питаєш?

— Я просто побачив його на знімку в адміністративному корпусі.

— Тож ти вже знаєш, навіщо тоді запитуєш?

— Тому що я бачив його лише дорослим. А люди ж зрештою змінюються.

— Ти в цьому впевнений?

— А ви ні?

Лукас глибоко зітхнув.

— Ну, я працюю тут, бо сподіваюся, що це правда, і молоді люди можуть змінитися. Але, вочевидь, не можна втриматися від сумнівів у кепські дні.

— Ви пам’ятаєте Іму Йонассона?

— О так.

— Що з ним сталося?

— Це ти мені скажи. Не думаю, що тут комусь це відомо.

— Що ви маєте на увазі?

Лукас зітхнув ще глибше, це нагадало мені про звуки крапання у будинку в Дзеркальному лісі. Він спер мітлу на стіну.

— Чашку чаю?

— Багато молодих людей потрапляли сюди і виходили звідси за сорок років моєї роботи, — сказав Лукас. Він і досі не торкнувся свого чаю. — Такий стариган, як я, не може пам’ятати їх усіх, але такого хлопця, як Іму Йонассон, забути непросто. Вперше я побачив його, коли він прийшов сюди попросити книжку про магію.

— Чорну магію слова?

Лукас подивився на мене.

— Так, дійсно. Але у нас тут таких книжок немає.

— Яких таких?

— Книжок, які можуть наштовхнути молодих людей на... ідеї. Чого я не знав, так це того, що хлопець уже мав такі ідеї, яких я й уявити собі не міг.

— Що ви маєте на увазі?

— Іму Йонассон не був просто зламаним хлопчиком, Річарде. Він був лихим. Розумієш? Лихим. — Лукас поглянув на мене, ніби хотів переконатися, що я