Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Це почули і її “подружки”, вмить з криком почали набігати, але хлопці створювали їм перешкоди, даючи мені час повторити все знову.

Вдруге вже було легше: відчуття не покидали мене, і я вже приблизно знала, що потрібно робити. За кілька миттєвостей я змогла вбити інших химер.

Коли все закінчилося, до мене підбігли збентежені хлопці.

— То як? Все нормально?

— Рубер, а ти як?

— Я... я... — ледь чутно прошипів голос Рубера.

Поглянувши на них переляканими очима, я торкнулася свого серця. Там відчувалося тепло.

— Як йому вийти? — запитала я їх.

У цей момент мої думки злилися в одну невідому суміш: страх, розгубленість і рішучість. Мої пальці досі пульсували теплотою, яка змінювала колір шкіри, мов би вона оживала під впливом невидимої сили.

— Не зараз, — промовив хтось з них, — швидко повертаємось, поки ще когось не зустріли.

Ми не їхали, а мов би летіли всю дорогу назад так, що здавалося, ніби колеса навіть не торкалися землі. І ось, через кілька хвилин до нас наблизився чоловік, махаючи привітно.

— Не зараз, Рубер... Він... просто поклич лікаря, — зупинив його Сапір, схопивши мене за руку й потягнув за собою.

Незабаром ми піднялися на другий поверх і зайшли в кімнату, схожу на спальню.

— А тепер давай, подумки відпусти його, і він сам звільниться.

Я кивнула, але як це зробити? Адже я його й не тримала, хай іде. Лише про це подумавши, мене знову оточило яскраве червоне світло, і раптом рубін, що був всередині мене, з’явився перед очима, формуючись у постать.

Рубер виглядав жахливо: його обличчя було в численних подряпинах й розрізах, з яких невпинно стікала темна кров. Шкіра на його шиї, грудях та плечах була пошматована, відкриваючи нам свіжі рани, і кожен вдих супроводжувався гірким, майже нечутним стогоном.

Його тіло, покрите слідами химериних кігтів, ледве трималося на ногах. Рубер затремтів і закашлявшись кров’ю, повільно почав хилитися, втрачаючи свідомість, поки Емер і Топаз не підбігли, підхопивши його майже біля підлоги.

— Забери її звідси, швидко! Катіоно, не дивись! — крикнув Емер у паніці.

Сапір, підхопивши мене під руку та швидко вивів з кімнати.

— Все буде добре, все буде добре, — повторював він весь шлях, ніби намагаючись заспокоїти мене, чи, може, радше себе, хвилюючись за брата.

— Відпочинь поки що, ми скоро прийдемо, — сказав він, буквально запихнувши мене в кімнату та з гуркотом закривши двері.

Це все через мене... Він постраждав через мене.

Перед моїми очима знову з’явився Рубер, на якому не було жодного живого сліду, з якого б не сочилася кров.

Я не могла повірити, що це все трапилося через мою незграбність та безсилля, адже він, захищаючи мене, отримав усі ті травми, поки я не змогла прикликати силу.

По щоці повільно прокотилася сльоза, від усвідомлення болючої провини перед ним, а за нею слідувала й інша, що скочувалася, залишаючи солоні сліди, що обпалювали сильніше вогню.

Нікчема!

Яка ж ти нікчемна.