Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Послухай…

— Ні! — Вона підняла ніж і виделку, наче погрожуючи йому ними. — Не виправдовуйся. Я не терплю чоловіків, які виправдовуються.

— А яких чоловіків терпиш?

Вона примружила очі, а столові прибори все ще тримала, наче зброю, готову до удару.

— Список досить довгий, — сказала неквапно. — І я не хочу набридати тобі подробицями. Лише згадаю, що досить високе місце в ньому посідають ті чоловіки, які готові для коханої особи піти на кінець світу, не боячись, зневажаючи ризики й небезпеку. І не відмовляються від справи, нехай навіть схоже, що шансів на успіх немає.

— А інші позиції в списку? — не витримав він. — Інші чоловіки, які тобі до смаку? Також шаленці?

— А чим же є справжня чоловічість, — вона насмішкувато схилила голову, — як не змішані в потрібних пропорціях клас і шаленство?

— Пані й панове, барони й рицарі! — крикнув голосно камергер Ле Гофф, устаючи й обіруч піднімаючи величезний кубок. — У поданих циркумстанціях дозволю собі підняти тост за здоров’я Її Ясновельможності княгині Анни Генрієтти!

— Здоров’я й щастя!

— Уррра!

— Хай живе! Віват!

— А зараз, пані та панове, — камергер відставив келих, урочистим жестом махнув лакеям, — зараз… Magna Bestia[16]!

На таці, яку четверо пахолків мусили нести на чомусь подібному до паланкіна, в’їхала в залу величезна печеня, наповнюючи повітря чудовим ароматом.

— Magna Bestia! — хором крикнули співбесідники. — Ура! Magna Bestia!

— Яка ще знову, зараза, бестія? — занепокоїлася Ангулема. — Не стану їсти, поки не взнаю, що воно таке.

— Це лось, — пояснив Ґеральт. — Печеня з лося.

— І не абиякого, — відізвалася Мільва, відкашлявшись. — Бик мав десь сім цетнарів[17].

— Сохатий. Сім цетнарів і сорок п’ять фунтів, — промовив хрипко рябопикий барон, який сидів поряд із нею. Були то перші слова, які він проказав від початку бенкету.

Може, і стало б те початком бесіди, але лучниця почервоніла, увіткнула очі в скатертину й відновила кришіння хлібу.

Але Ґеральт пригадав уже слова Фрінгілли.

— Чи то не ви, пане барон, — запитав, — поклали того капітального бика?

— Не я, — заперечив рябопикий. — Мій племінник. Пречудовий стрілець. Але то чоловіча тема, так скажімо… Прошу пробачення. Нема чого нудити дам…

— А з якого лука? — запитала Мільва, усе ще вдивляючись у скатертину. — Напевне, нє із слабшого за семидесятку.

— Ламінат. Прошарками тис, акація, ясен, клеєні жилами, — неспішно промовив барон, помітно здивований. — Подвійно гнутий зефар. Сімдесят п’ять фунтів сили.

— А натягання?

— Двадцять дев’ять дюймів. — Барон говорив усе повільніше: здавалося, наступні слова чи не випльовує.

— Добряча машина, — спокійно сказала Мільва. — З такого оленюшку навіть зі ста кроків покладеш. Якщо стрілець насправді добрий.

— Я, — прохрипів барон, наче трохи вражений, — за чверть сотні кроків не промахнуся, так скажу, у фазана.

— З чверті сотні, — Мільва підвела голову, — я в білку поцілю.

Барон закашлявся, збентежений, швидко прислужив лучниці їдлом і напоями.

— Добрий лук, — бурмотів, — то половина успіху. Але не менш важлива якість, так скажу, стріл. То уважай, мосьпанно, як на мене стріла…

— Здоров’я Її Милості Анни Генрієтти! Здоров’я віконта Юліана де Леттенхофа.

— Здоров’я! Vivant!

— …а вона йому дала, — закінчила черговий немудрий анекдот Ангулема. Молоді рицарі заіржали хором.

Баронові дочки, які звалися Квеліною й Нікою, слухали розповіді Кагіра з відкритими ротами й рожевими щічками, блискаючи очима. На верхньому столі роздуми Регіса слухала вся вища аристократія. До Ґеральта — навіть із його відьмачим слухом — крізь шум долинали лише окремі слова, але він здогадувався, що йдеться про упирів, стриг, суккубів і вампірів. Регіс жестикулював срібною виделкою й доводив, що найкращий ремедіум від вампірів — це самородне срібло, чий найменший дотик для вампіра абсолютно вбивчий.

— А часник? — питали дами.

— Часник також є результативним, — визнавав Регіс, — але проблемний у товаристві, бо ж страшенно смердить.

На галереї тихенько награвала на волинках і флейтах капела; акробати, жонглери й пожирателі вогню похвалялися своїм мистецтвом. Блазень намагався смішити, але де там йому було до Ангулеми. Потім з’явився поводир із ведмедем, а ведмідь до загальної втіхи наклав на підлогу купу. Ангулема посмутніла й пригасла: з чимось таким непросто було конкурувати.

Гостроноса княгиня раптом розлютилася, і за якесь необачне слово якийсь із баронів випав із милості й під ескортом попрямував у вежу. Мало хто, окрім безпосередньо в те втягнених, перейнявся тією справою.

— Так уже швидко ти звідси не виїдеш, маловірний, — відізвалася Фрінгілла Віго, погойдуючи келихом. — Хоча ти охоче виїхав би саме зараз, нічого не вийде.

— Не читай, прошу, у моїх думках.

— Перепрошую. Були вони настільки сильні, що я відчитала все мимоволі.

— Ти сама не знаєш, скільки разів я вже те чув.

— Ти не знаєш, а я знаю. Прошу, з’їж артишоків, вони здорова їжа й добре впливають на серце. Серце — це важливий для чоловіка орган. Другий за чергою, якщо говорити про важливість.

— А я думав, що найважливіше — це клас і шаленство.

— Властивості духу повинні йти в парі з можливостями тіла. Це дає досконалість.

— Ніхто не досконалий.

— Це аж ніяк не аргумент. Треба старатися. Знаєш що? Хіба попрошу тих рябчиків.

Вона розпатрала пташку на тарілці так швидко й різко, що відьмак аж здригнувся.

— Не виїжджай звідси так швидко, — сказала. — По-перше, ти аж ніяк не мусиш. Нічого тобі не загрожує…

— Нічогісінько, і справді, — не витримав він, перебиваючи її. — Нільфгардці перелякаються різкої ноти, підготованої канцелярією княгині. А якби навіть вони й ризикнули, проженуть їх звідси мандрівні рицарі, які мають пов’язки на очах і приносять клятви на чаплі.

— Нічого тобі не загрожує, — повторила вона, не звертаючи уваги на сарказм. — Туссан усюди вважають князівством із байки, смішним і нереальним, до того ж завдяки головному продукту експорту ще й таким, що перебуває в постійному сп’янінні й незмінних бахусових радощах. Як таке, воно ніким не сприймається серйозно, але має привілеї. Урешті-решт, постачає князівство вина, а без вина життя, як усюди відомо, немає. Тому в Туссані не діють нічиї агенти, шпигуни чи таємні служби. І не треба армії — досить і мандрівних рицарів із зав’язаним оком. Ніхто не атакує Туссан. З виразу твого обличчя я бачу, що не до кінця вдалося мені тебе переконати?

— Не до самого.

— А шкода, — Фрінгілла примружилася. — Я люблю доводити все до кінця. Не виношу недовершеного чи половинчатого. Як і недоговореного. А тому договорюю: Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, думає, що ти мертвий, ті, що втекли, донесли, що друїдки спалили вас живцем. Фулько робить, що може, аби зам’яти справу, яка має присмак скандалу. Є в нього в тому інтерес, бо