Читати книгу - "Глибоко під водою"

Її засмучував не похорон. Вона плакала, бо Патрік вранці втопив кицьку в річці. Вона була вагітна, сказав він їй, а куди нам стільки котів? Тільки морока буде. Він мав рацію, звісно, але це не допомогло. Та смугаста дика кішка для Гелен уже стала ніби домашня тварина. Вона любила дивитись, як та щоранку йде через двір, нюшкує біля вхідних дверей, шукаючи частування, ліниво махає лапкою на бджіл, що гудуть навколо розмарину. Від думки про це вона знову розплакалася.

Коли Шон пішов нагору, вона сказала:

— Не треба було топити її. Я б могла відвезти її до ветеринара, і там би її приспали.

Патрік мотнув головою.

— Немає необхідності, — сказав він хрипко. — Це найкращий спосіб. Усе скінчилося дуже швидко.

Але Гелен побачила глибокі подряпини на його руках — ознаку того, наскільки відчайдушно боролася кішка. Добре, подумала вона. Сподіваюся, тобі було збіса боляче. Потім їй стало погано на душі, адже, звичайно, він це зробив не з жорстокості.

— Щось треба з цим зробити, — мовила вона, показуючи на подряпини.

Він похитав головою.

— Та нехай!

— Ні, так просто це лишати не можна, може бути інфекція. І кров буде на сорочці.

Вона посадила його за кухонний стіл, промила подряпини, натерла їх антисептиком, а найбільші заліпила пластирем. Він весь час дивився на її обличчя, і їй здавалося, що він трохи кається у своєму вчинку, бо, коли вона скінчила, він поцілував їй руку і сказав:

— Хороша дівчинка. Ти гарна дівчинка.

Вона встала й відійшла від нього, стала біля раковини, поклавши руки на стіл, подивилася на залите сонцем каміння. Закусила губу.

Патрік зітхнув, знизивши голос до шепоту:

— Дивись, люба, я знаю: тобі це важко. Я знаю. Але ми повинні йти як сім’я, правильно? Нам потрібно підтримати Шона. Не йдеться про те, щоб ми її оплакували. Ідеться про те, щоб лишити всю цю справу позаду.

Гелен не могла сказати, від чого саме волосся в неї стало сторч: чи від цих слів, чи від його дихання в потилицю.

— Патріку, — сказала вона, розвертаючись до нього. — Тату. Мені треба поговорити з вами про машину, про…

Шон тупав униз, перестрибуючи через сходинку.

— Про що?

— Та нехай, — сказала вона, і він насупився. Вона похитала головою. — Не важливо.

Вона пішла нагору, вмилася, вдягла темно-сірий брючний костюм, який зазвичай тримала для шкільних зборів. Провела гребінцем по волоссю, намагаючись не дивитися у вічі своєму відображенню. Гелен не хотіла зізнатися навіть самій собі, що їй страшно, що вона не хоче стикатися з тим, чого боїться. Вона знайшла дещо в бардачку своєї машини — і не розуміла, що це означає, та й не була певна, чи дійсно хоче це знати. Гелен зібрала оте все і сховала — по-дурному, по-дитячому — під ліжко.

— Готова? — гукнув Шон знизу. Вона глибоко вдихнула, змусивши себе глянути у дзеркало, на своє бліде, чисте обличчя з ясними, мов із сірого скла, очима.

— Готова, — сказала вона до себе.

Гелен сиділа на задньому сидінні Шонового автомобіля, Патрік вмостився попереду поруч із сином. Усі мовчали, але вона помітила, що її чоловік тре долонею зап’ястя: отже, нервує. Йому буде боляче, звичайно. Усе це — ці смерті в річці — викликає болючі спогади і в нього, і в його батька.

Коли вони переїздили перший міст, Гелен подивилася вниз на зелену воду й постаралася не думати про ту, яка під водою бореться за своє життя. Про кішку. Кішка не йшла їй з голови.

Джош

Я трохи посварився з мамою перед виїздом на похорон. Я спустився, а вона вже була в коридорі, фарбувала губи перед дзеркалом. На ній був червоний топ. Я сказав: не можна таке вдягати на похорон, це неповага до людей. Мама тільки якось дивно розсміялася, пішла на кухню й стала фарбуватися далі, ніби нічого й не сталося. Я не збирався цим легковажити, бо нам зовсім не треба, щоб на нас усі звертали увагу. Там мають бути поліцейські — поліція завжди з’являється на похоронах людей, які вмирають за підозрілих обставин. Уже досить погано, що я їм збрехав, і мама теж — то що ж вони собі подумають, коли побачать її там убрану, як на вечірку?

Я пішов за нею на кухню. Вона спитала мене, чи хочу я чаю, і я сказав, що ні. Я сказав, що взагалі вважаю: їй не треба йти на той похорон, а вона: з якого дива? Тобі ж вона навіть не подобалася, відказав я. Усі знають, що ти її не любила. Вона до мене отак посміхнулася: ах-ах, що, правда всі? Я тоді усе ж постарався не дратуватися й сказав: я піду, бо я з Ліною дружу, а вона мені: ні, не дружиш! Спустився тато і сказав: не треба, так, Лу. Звичайно, він її друг. Він щось їй прошепотів, так що я не почув, а вона кивнула й пішла нагору.

Тато заварив мені чаю, якого я не хотів, але все одно випив.

— Ти як думаєш, там буде поліція? — спитав я його, хоч і знав відповідь.

— Гадаю, що так. Містер Таунсенд знав Нел, правильно? Ну і — уявляю собі, скільки людей із села захочуть її провести, чи знали вони її, чи ні. Я знаю… Я знаю, у нас тут все складно, але я думаю, буде правильно, якщо ми всі долучимося, правда? — я нічого не сказав. — А ти хочеш побачити Ліну, правильно ж, щоб сказати, як ти їй співчуваєш. Уявляєш, як зараз Ліні, мабуть, погано.

Я й далі мовчав. Він простягнув руку скуйовдити мені волосся, але я ухилився.

— Тату, — сказав, — ти знаєш, як поліція питала про вечір неділі, про те, де ми були і таке всяке?

Він кивнув, але при тому я бачив: він дивився через мою голову, щоб перевірити, чи не чує нас мама.

— Ти сказав, що нічого незвичайного не чув, так? — запитав він. Я кивнув. — Ти сказав правду.

Я не був певен, чи ті слова: «Ти сказав правду» були запитанням чи повчанням.

Я хотів щось сказати вголос. Хотів спитати: «А що, коли?.. А що, як вона зробила щось погане?» — просто щоб тато міг сказати мені, що я смішний, чи сердито накричати: «Як ти міг