Читати книгу - "Шістка воронів"

— Куди ми йдемо? — прошепотіла Ніна. Каз не відповів. Налетів вітер, поворушив вуаль і шмагнув щоки солоними бризками.

Коли вони ввійшли до другої вежі, із сутінку виринула постать, і Ніна ледве стримала крик.

— Інеж, — сказала вона, і дихання зрадило її. Сулійська дівчина надягла роги й туніку з високим коміром — таке вбрання зазвичай носили Сірі Чортенята, але Ніна все одно її впізнала. Жодна людина не рухалася так, як Інеж, — наче світ був димом і вона пливла в ньому.

— Як ти взагалі сюди дісталася? — прошепотіла їй Ніна.

— Я припливла раніше продовольчою баржею.

Ніна зчепила зуби.

— То люди просто припливають сюди й покидають Пекельні Ворота заради розваги?

— Раз на тиждень, — відповіла Інеж, і її бісівські ріжки захиталися в повітрі.

— Що ти маєш на увазі під «раз на…»?

— Замовкни, — прогарчав Каз.

— Не затуляй мені рота, Бреккере, — розлючено прошепотіла Ніна. — Якщо до Пекельних Воріт так просто потрапити…

— Проблема не потрапити до них, а вибратися звідси. А тепер стули пельку й пильнуй.

Ніна проковтнула свій гнів. Вона дозволила Казові керувати грою. Він переконав її, що іншої можливості немає.

Тепер вони ввійшли до вузького переходу. Ця вежа здавалася інакшою, ніж перша. Її шорстке витесане каміння почорніло від факелів. Їхній провідник із Десятицентових Левів штовхнув важкі залізні двері й жестом запросив на круті сходи. Тут сморід тіл і випорожнень сильнішав, змішуючись із солоним і вологим запахом поту.

Група спускалася гвинтовими сходами до самого нутра скель. Ніна торкнулася стіни; тут не було билець, і дна не було видно, дівчина не сумнівалася, що впасти було б неприємно. Вони йшли недовго, але перш ніж дісталися до своєї мети, Серцетлумачниця затремтіла, м’язи боляче напнулися — не від напруження, а від розуміння, що десь у цьому жахливому місці перебуває Матаяс. «Він тут. Він під цим дахом».

— Де ми? — прошепотіла вона, коли всі пірнули до зведеного судомою кам’яного тунелю й минули темні печери за залізними ґратами.

— Це стара в’язниця, — сказав Каз. — Вони збудували нову вежу, а цю просто покинули.

Дівчина почула стогін з однієї з камер.

— Вони досі тримають тут в’язнів?

— Лише найгірших.

Ніна вдивилася в простір між ґратами порожньої камери. Зі стіни звисали кайдани, темні від іржі та чогось схожого на кров.

Крізь стіни Ніна чула якийсь приглушений звук, що не затихав ні на мить. Спочатку вона думала, що це шумить океан, а потім збагнула, що це хтось ритмічно скандує. Тепер перед ними з’явився новий вигнутий тунель. Праворуч від дівчини було ще більше старих камер, але крізь розхитані склепінчасті проходи ліворуч до тунелю ливнуло світло, і там вона побачила галасливий, збуджений натовп.

Десятицентовий Лев провів їх тунелем до третьої арки, де стояв охоронець у сіро-синій формі з гвинтівкою на спині.

— Ще четверо для тебе, — крикнув Десятицентовий Лев крізь натовп, а потім звернувся до Каза: — Якщо ти захочеш піти геть, охоронець покличе супровід. Ніхто не може тинятися тут без провідника, зрозуміло?

— Звичайно, звичайно, навіть не мріятиму про таке, — відповів крізь свою химерну маску хлопець.

— Розважайтеся, — сказав Десятицентовий Лев із паскудною посмішкою. Вартовий помахав йому навздогін.

Ніна зробила крок до арки, і їй здалося, наче вона потрапила в моторошне нічне жахіття. Вони опинилися на обривистому кам’яному виступі й могли спостерігати згори за неглибоким, грубо витесаним амфітеатром. Вежу випатрали й унизу зробили арену, навколо якої залишили тільки чорні стіни. Дах упав чи був зруйнований уже давно, тож високо вгорі виднілося вкрите хмарами небо без жодної зірки. Здавалося, що ти перебуваєш у порожнистому стовбурі масивного дерева, котре померло сотні років тому й стало притулком для відлунь.

Навколо Ніни на випнутих терасах юрмилися чоловіки й жінки, вбрані в маски й вуалі. Люди нетерпляче тупцювали на місці, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Стіни навколо бойовища яскраво освітлювали факели, а пісок на арені був червоним і мокрим від крові.

Навпроти чорного отвору печери, біля велетенського дерев’яного колеса з позначками, що нагадували зображення маленьких тварин, стояв кощавий бородатий чоловік у кайданах. Було очевидно, що колись він був кремезним, але тепер шкіра звисала з ослаблених м’язів. Поруч із чоловіком стояв молодик у злиденній накидці з лев’ячої шкіри, а велика котяча морда обрамлювала обличчя. Між левовими вухами стирчала недоладна золота корона, а замість очей він мав яскраві срібні десятицентовики.

— Крути колесо, — наказав юнак.

В’язень підвів заковані руки й сильно крутонув колесо. Поки воно оберталося, червона стрілка клацала з приємним торохкотливим звуком. Поволі колесо зупинилося. Ніна не могла розібрати символ, який випав, але натовп заревів, а чоловікові плечі похилилися, коли вартовий підійшов, щоб зняти з нього ланцюги.

Ув’язнений поклав їх на пісок, і за мить Ніна почула рев, котрий лунав навіть гучніше, ніж збуджений гавкіт юрби. Молодик у левиній накидці та вартовий швидко заскочили на мотузяну драбину й підійнялися з колодязя до безпечних терас. Тієї ж миті в’язень витягнув із купи закривавленої зброї, що лежала обабіч, не дуже переконливого ножа. Він відійшов так далеко від печерного отвору, як тільки зміг.

Ніна ніколи не бачила створіння, яке з’явилося з тунелю. Це було щось на кшталт рептилії: товсте тіло вкривала сіро-зелена луска, а голова потвори була широкою й пласкою, із вузькими щілинами жовтих очей. Істота рухалася повільними синусоїдами, приземисте тіло ледаче ковзало підлогою. На широкому півмісяці її пащеки виднівся білий струп, а коли чудовисько розімкнуло щелепи, щоб знову загарчати, виявилося, що щось мокре, білясте й схоже на піну висить на його гострих зубах.

— Що це за страхіття? — запитала Ніна.

— Рінка мотен, — відізвалася Інеж. — Пустельна ящірка зі смертельною отрутою.

— Вона здається досить повільною.

— Так. Саме так і здається.

В’язень кинувся з ножем уперед. Велетенська ящірка скочила так швидко, що Ніна ледве простежила, куди та поділася. Однієї миті бородань атакував її, а наступної потвора опинилася з іншого боку арени. Ще за кілька секунд вона приземлилася на в’язня, пришпилила його до підлоги і, не зважаючи на крики, плювалася отрутою йому на обличчя. У тому місці, де рідина торкнулася шкіри, димилися обвуглені сліди.

Тварюка з огидним хрускотом потопталася по чоловіковому тілі й заходилася повільно шматувати його плечі. В’язень жахливо верещав, а натовп засвистів.

Ніна відвела очі, неспроможна дивитися на це.

— Що тут відбувається?

— Ласкаво просимо до Пекельного Дійства, — відповів Каз. — Пекка