Читати книгу - "Напівдикий"

Ван і Несбіт заходять усередину. Несбіт обіцяє зготувати за десять хвилин якусь вечерю. Я зголоднів, але, просидівши весь день у машині, не хочу зараз бути в будинку, де змушений користуватися нічним димком. Кажу Габріелю, що спатиму в лісі. Він каже, що піде зі мною, та я заперечно хитаю головою.

— Ні. Я волію побути сам, Габріелю. А ти залишайся в замку.

— Але…

— Прошу, Габріелю. Я надто втомлений, щоб сперечатися. Мушу побути на самоті.

Заглиблююся в ліс і знаходжу там захищену місцину. Відчуваю запаморочення від утоми, але мені тут добре. Цей ліс старий і затишний, а ще я знаю, що Габріель сюди не прийде, бо я його про це попросив. Заплющую очі й поринаю у сон.

Прокидаюся від ледь чутного шереху. Кроки. Не людини, а якоїсь маленької й боязкої тварини. Це сарна.

Відчуваю потужний викид звірячого адреналіну, але починаю поволі дихати… дуже-дуже поволі… тоді затримую дихання, затримую якомога довше й наказую сам собі: «Спокійно, спокійно». Не хочу, щоб трансформація у тварину зупинилась; відчуваю, як адреналіну більшає, й не заважаю йому поволі проникати в мене. Затримую дихання, тоді знову видихаю. Що повільніше відбуватиметься ця трансформація, то краще, гадаю я. Не хочу шокувати власне тіло. Хочу до цього звикнути, а понад усе — хочу запам’ятати, що відбувається, коли я змінююся. Роблю неквапливий вдих і наказую собі залишатися при повній свідомості. Затримую дихання, а тоді видихаю, довго й повільно, дозволяючи адреналіну пронизати кожну мою клітину.

я бачу сарну, звір, у якому я опинився, переслідує її. робить це абсолютно безшумно, припадаючи до землі, рухаючись тільки тоді, коли переконаний, що його не помітять, сарна зупиняється. Її вуха посмикуються, вона підводить голову й озирається. вона прекрасна, я не хочу вбивати сарну, але звір, у якому я є, припадає на задні лапи, готуючись до стрибка, я кажу йому: «ні, не вбивай її», я спокійний, розмовляю з ним тихо і врівноважено, намагаючись угамувати, сарна напружується. вона щось відчула і вже згинається, щоб відскочити вбік, але він стрибає на неї, і я кричу йому: «ні, ні!».

Прокидаюся. Ще досі темно. За присмаком у роті відчуваю, що сарна стала вечерею. Мої руки й лице закривавлені, а піднімаючи голову, я бачу біля себе її рештки. Пам’ятаю дещо з того, що трапилося… Пригадую, як почув кроки сарни, коли ще був собою, у людському тілі, і пригадую викид тваринного адреналіну, тож я, мабуть, трансформувався у звіра, але цього вже не пригадую. Ні, анічогісінько не пригадую. Зате пам’ятаю, що намагався зупинити звіра від нападу на неї. Кричав на нього зсередини його тіла, але звір мене не послухав. І таки вбив її.

Торкаю тіло сарни: воно ще й досі тепле.

Знаходжу в річці місце, де течія не дуже стрімка, щоб помитися, а тоді лягаю неподалік на березі. Не можу заснути. Я не втомлений, але збаламучений. Той звір не звернув на мене жодної уваги. Він був мною і не був. Він убив козулю, хоч я цього не хотів. Він робить те, що подобається йому.

На світанку я йду до замку, щоб знайти Ван. Усе мене дратує і насамперед — мій власний Дар. Ми так нічого й не зробили, щоб допомогти Анналізі, а Габріелю треба якось відновити своє чаклунське єство. Блукаю з кухні до їдальні, з музичного салону до бальної зали і зброярні, аж урешті-решт наштовхуюся на Несбіта, який каже:

— Ван у кабінеті. Хоче переговорити.

Прямую в той бік, звідки прийшов Несбіт, штовхаю важкі дубові двері, і чую звернені до мене слова:

— Здається, тобі оце придалося б, — Ван запалює сигарету і пропонує мені, але я відмовляюся.

Кабінет оббитий дерев’яними панелями. Там є великий стіл з хрому й чорного скла, заставлений рядами тарілок. Я підходжу, щоб придивитися зблизька. На кожній тарілочці купка різнокольорових субстанцій. Здебільшого це дрібні зерна, можливо, якесь зілля: одні зерна більші за інших, а деякі схожі на насінини.

Простягаю руку, щоб доторкнутися до однієї такої купки.

— Не треба, прошу, — застерігає Ван, і я забираю руку. Вона сидить на стільці попід бічною стіною кімнати і вбрана сьогодні в чоловічий костюм у тоненьку смужку. — Я виготовляю зілля для Габріеля, підбираю належну комбінацію інгредієнтів.

— І як, виходить?

— Так, бо ми вже маємо останні два складники.

— Які саме?

— По-перше, дощ, який падав, коли ми були в Женеві. Несбіт назбирав трохи: він падав уночі, при повному місяці.

— А що, це має якесь значення?

Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Усе має значення, Натане.

Пригадую, як моя бабуся казала, що властивості рослин залежать від того, якою була фаза місяця, коли їх збирали, то ж, мабуть, і властивості дощової води теж можуть різнитися. А все інше хіба ні? Моя здатність зцілюватися також змінюється разом із місяцем.

— А який тоді той другий інгредієнт? — запитую я.

— О, гадаю, ти й сам це знаєш, — відповідає Ван, гасячи сигарету.

І те, як вона це каже, дивлячись на мене, наштовхує мене на думку, що цим інгредієнтом має бути частина мене самого.

— Моя кров? — пробую відгадати я.

Ван усміхається.

— О ні, любий хлопче… це значно темніша субстанція. Нам буде потрібна твоя душа.

Магічне мумбу-юмбу

Сиджу за столом у кабінеті Ван і дивлюсь, як вона запалює чергову сигарету.

— Габріель не може стати самим собою тому, що його Дар дуже потужний, неймовірно потужний. Він перетворився вже на такого щирого фейна, що не годен віднайти в собі той елемент, який робив з нього Чорного чаклуна.

— Звучить правдоподібно, — кажу на це я.

— Ну дякую, Натане, — вона підходить ближче до мене й нахиляється над столом. — Але цей елемент Чорного чаклуна все ще є у ньому. Треба лише знайти його, а скеровувати пошуки Габріеля мусить могутній відьмак.

— Але чому я? Я ж не Чорний чаклун; я Напівкодовий.

— Чорний, Білий, напів чи не напів — це не має значення. Йому потрібен чаклун, якому він довіряє. А тобі він довіряє беззастережно. До того ж він вірить у те, що ти видатний чаклун.

Хитаю головою.

— Ні, не вірить.

— Чи ти хоч уявляєш, якої він насправді про тебе думки? — Ван затягується. — Габріель бачить у тобі втілення чаклунської досконалості.

— Що?

— Возз’єднання в одній особі Білого з Чорним. Так, як