Читати книгу - "Американський психопат"

— Але мій колишній, клавішник Сари Ловренс, він гратиме на розігріві, і… — вона спиняється, наче вже вирішила протестувати проти мого рішення.

— Ні, Патрісія. Ні-ні, — твердо кажу я, думаючи: «Чорт, чому саме ця проблема, чому сьогодні?»

— Патріку, — скиглить вона в телефоні, — там буде так весело!

Тепер я майже впевнений, що шанси на секс із Патрісією сьогодні доволі високі, але тільки якщо ми не підемо на концерт, де її колишній (для Патрісії колишніх не буває) грає на розігріві.

— Я не люблю концерти, — кажу я їй, заходячи на кухню. Відчиняю холодильник і дістаю літрову пляшку «Евіан». — Я не люблю концерти, — повторюю я знову. — Не люблю «живої» музики.

— Але цей концерт не схожий на інші, — затинаючись, додає вона. — У нас будуть хороші місця.

— Слухай, не будемо сперечатись, — кажу я. — Як хочеш піти — то йди.

— Але я думала, ми проведемо вечір разом, — каже Патрісія емоційно. — Думала, ми повечеряємо…

І потім додає, це явно щойно спало їй на думку:

— Побудемо разом. Удвох.

— Знаю, знаю, — кажу я. — Слухай, ми всі маємо робити саме те, чого хочемо. Я хочу, щоб ти робила те, чого хочеш ти.

Патрісія робить паузу, потім намагається зайти з іншого боку.

— У них така чудова музика… Знаю, звучить сентиментально, але вона… шикарна. Гурт — один з найкращих, які можна побачити. Вони веселі і чудові, і музика така гарна, Боже, як я хочу, щоб ти їх побачив! Ми чудово проведемо час, я обіцяю, — палко говорить вона.

— Ні-ні, ти йди, — кажу я. — Добряче розважся.

— Патріку, — каже вона. — У мене два квитки.

— Я не люблю концерти, — кажу я. — Жива музика мене дратує.

— Що ж, — каже Патрісія, і у її голосі справді чути щире розчарування. — Мені бракуватиме тебе там.

— Кажу — йди і розважся. — Я відкручую кришечку з пляшки «Евіан», вимірюючи наступний крок. — Не переживай, тоді я піду в «Дорсію» сам. Усе гаразд.

Дуже довга пауза, яку я перекладаю так: «То побачимо, чи ти хочеш тепер на свій паршивий концерт». Я роблю великий ковток «Евіан», чекаючи від неї, коли ж вона за мною заїде.

— «Дорсія»? — перепитує вона недовірливо. — Ти замовив там столик? Тобто — для нас?

— Так, — відповідаю я. — На восьму тридцять.

— Ну… — Патрісія коротко сміється і говорить, затинаючись: — Це… тобто я хотіла сказати, що я їх уже бачила, просто хотіла, щоб їх побачив ти.

— Слухай, я тебе не розумію, — кажу я. — Якщо ти не підеш, я подзвоню комусь іншому. У тебе є номер Емілі Гамільтон?

— Ні, Патріку, не треба… поспішати, — знервовано хихотить вона. — Вони справді гратимуть ще два дні, я можу сходити на них завтра. Заспокойся, добре?

— Так, — кажу я. — Я спокійний.

— То коли до тебе заїхати? — запитує Ресторанна Шльондра.

— Я сказав — о восьмій, — кажу я з огидою.

— Чудово, — каже вона і додає спокусливим шепотом: — Побачимось о восьмій.

Патрісія замовкає, наче розраховує, що я щось відповім, може, привітаю її з правильним рішенням, але часу на це в мене немає, тож я різко вішаю слухавку.

Наступної миті я лечу через усю кімнату, хапаю «Заґат» і гортаю сторінки, аж поки не знаходжу «Дорсію». Тремтливими руками набираю номер. Зайнято. Панікуючи, ставлю телефон на автоматичний набір. Наступні п’ять хвилин — нічого, крім постійного повторення сигналу «зайнято», зловісного й щирого. Нарешті дзвінок, і перед тим, як почути відповідь, я відчуваю дуже рідкісне явище — приплив адреналіну.

— «Дорсія», — відповідає хтось невизначеної статі, вимушений андрогін на фоні голосного гамору. — Будь ласка, зачекайте.

Звуки трохи тихіші за переповнений футбольний стадіон, і я збираю всі крихти мужності, аби лишитись на лінії й не повісити слухавку. Чекаю вже п’ять хвилин, долоня пітніє й болить, бо міцно стискає бездротовий телефон. Якась частинка мене розуміє, що всі зусилля марні, інша — сподівається на успіх, ще інша — біситься, що я не замовив столик заздалегідь чи не попросив про це Джин.

Голос повертається й гостро каже:

— «Дорсія».

Я відкашлююсь.

— Так, я знаю, що вже трохи пізно, але чи можу я зарезервувати столик на двох на восьму тридцять чи, можливо, дев’яту? — говорячи, я міцно заплющую очі.

Пауза, заповнена оглушливим, пульсуючим гамором натовпу. У мені починає жевріти справжня надія, і я розплющую очі, розуміючи, що метрдотель, бережи його Боже, певно, шукає відміну в книзі замовлень… Але він починає гиготіти, спочатку тихо, тоді сміх стає все голоснішим й вищим, і це крещендо раптово обривається, коли він з гуркотом вішає слухавку.

Я почуваюсь спорожнілим, ошелешеним, наче в лихоманці, й продумую наступний крок під акомпанемент різких гудків. Опановую себе, рахую до шести, знову розгортаю «Заґат» і зосереджуюсь на тому, щоб перемогти цю майже непоборну паніку й замовити столик на восьму тридцять, якщо і не в такому модному місці, як «Дорсія», то принаймні в закладі наступного класу. Зрештою, я замовляю столик на двох у «Баркадії» на дев’яту — лише завдяки тому, що хтось відмовився від замовлення. Хоча Патрісія, певно, буде розчарована, їй справді може сподобатися «Баркадія» — велика відстань між столиками, тьмяне світло, м’яке й улесливе, нова південно-західна кухня. А якщо і не сподобається, то що ця сучка зробить — позиватиметься до мене?

Сьогодні після офісу я добряче потренувався, але напруження повернулось, тож я роблю дев’яносто скручувань, сто п’ятдесят вижимань і двадцять хвилин бігаю на місці, слухаючи новий диск Г’юї Льюїса. Приймаю гарячий душ, користуюсь новим скрабом для обличчя фірми «Кесвел-Мессі», гелем для душу від «Ґрюн», зволожуючим лосьйоном для тіла «Лубридерм» та кремом для обличчя «Ньютроджена». Не можу обрати, що вдягнути. Один варіант — крепово-шерстяний костюм від «Білл Робінсон», який я купив у «Сакс», з жакардовою сорочкою від «Шаріварі» та краваткою від «Армані». Другий — спортивний піджак із шерсті та кашеміру в синю клітинку, бавовняна сорочка і шерстяні штани зі складкою від «Александр Джуліан» та шовкова краватка в горошок від «Білл Бласс». «Джуліан» може бути трохи затеплим для травня, але якщо Патрісія вдягне