Читати книгу - "Бурелов"

— Пішла остання хвилина перед зіткненням, починається відлік секунд! — закричав Дозорець, заглушуючи дедалі ближчий рев бурі.

— Прибрати спінакер! — заволав Захмарний Вовк. — Дозорцеві негайно спуститися зі спостережного пункту!

Живчик ще ніколи не чув такої настирливості в голосі Захмарного Вовка. Цікаво, що змінило його тон, невже то Велика буря сповнила батька таким жахом і побожним трепетом? Ні, Живчик має все побачити навіч!

Спритно перебираючи руками по перечці, він почав просуватися до борту. І хоч у нижній частині цього корабельного закамарка не було жодного бортового ілюмінатора, шпари між гнутими дошками обшивки подекуди були доволі широкі, аби крізь них бачити. Світло, пробиваючись крізь ті клинцюваті щілини, рясно смугувало морок. Добувшись нарешті борту, Живчик укляк і припав до шпари. Під собою він угледів безбарвну пустку Багнища, простертого, куди не глянь. Біле болото, побрижене од вітру, вподібнювало пустку до безберегого океану. І, на довершення омани, там, серед брижів, мрів корабель.

— От тільки що не пливе, — пробуркотав Живчик, косячи оком на загублене вдалині розбите судно. — Та й навряд чи коли плистиме.

Коли «Бурелов» полинув далі, до Живчика дійшло, що корабель унизу не безлюдний. Там хтось був: висока, суха постать сварилася кулаком у небо. Безбарвна, як і все круг неї, вона майже зливалася з довкіллям. Живчик був би не добачив незнайомця взагалі, якби сліпуча блискавка дедалі ближчої бурі не осяяла кинджала, затиснутого у його руці.

Кому він посилав прокльони — бурі, запитував себе Живчик. Чи дивну знебарвлену прояву роз’юшив сам вигляд «Бурелова» у неї над головою?

За мить як вона, так і розбите судно згинули з очей. Сліпуча блискавиця на мент осяяла мерзосвітню плескатоголовцеву каюту. Повітря повнилося тріском і сичанням. Живчик насилу зіп’явся на ноги, зазирнув у вищу щілину і відсахнувся, коли різкий порив вітру обпалив йому очі. Він утер сльози рукавом і, примружившись, знову глянув крізь шкалубину в обшивці.

— О Небо! — скрикнув він.

Просто перед кораблем, заступаючи собою весь виднокіл, здіймався, вируючи, клекочучи і гуркочучи, мур роз’ярілих пурпуру та чорняви. Оглушливий рев вітру нагадував неумовчний грім вибуху. Але ще гучніше рипів та стугонів сам «Бурелов».

Коли Живчик звів очі догори, знову спалахнула блискавиця. Вона розгалузилась по вигнутій поверхні Великої бурі цілою мережею електричних річок і вибухнула рожевими та зеленими колами.

Цим разом грякнуло дужче, ніж звичайно; потім шварнула ще сліпучіша блискавка. І весь час, поки відраховувано невідворотний плин секунд, що передували зіткненню, «Бурелов» весь трясся і тріщав. Живчик обіруч уп’явся в балку лівобіч від себе і напружив ноги.

П’ять… чотири… три…

У-у-у-у-у! — гув вітер і його пронизливе жалібне виття підносилося до оглушливого вереску.

Два…

Ніколи ще «Бурелов» не мчав так прудко. Живчик ще міцніше припав до балки. Корабель скажено кинуло вперед.

Один…

Ж-ж-ж-жу-у-у-х!!!

Як осінній вітрюган пориває вдалину падучий листок, так «Бурелова» зненацька підхопив і поніс із собою вихоровий потік. Корабель тяжко завалився на лівий борт, даючи страхітливий кант. Живчика відірвало від бімса і пожбурило назад на устелену соломою підлогу.

— О-о-о-о-й! — скрикнув він, летячи в повітрі. Він глухо гупнув додолу, голова різко відкинулася і з гучним стуком ударилась об край Камбаломордової лежалки. В очах йому потемніло.

Камбаломорд глянув униз і вилупив зуби.

— Отак-то, паничу Живчику, — промовив він. — Залишайся тут, у мене під боком, щоб я міг за тобою пантрувати.

***

Нагорі капітан і залога робили все, щоб утримати «Бурелова» в повітрі. Поки Вевека стискав штурвал у своїх могутніх лабетах, пальці Захмарного Вовка літали над клавіатурою важелів.

Двадцять весен збігло відтоді, як він закінчив Лицарську Академію, двадцять весен спливло відтоді, як він опанував усі премудрощі ловів бур — а за двадцять років багато чого забувається. Коли Захмарний Вовк трішечки піднімав таку-то гирю і ледь-ледь спускав таке-то вітрило, то дослухався більше до інстинкту, ніж до підказки пам’яті.

— Лoви бур! — побожно промурмотів він.

Їх невпинно, в супроводі невгавучого свисту несло по небу всередині зони пониженого тиску Великої бурі. Обачно, дуже обачно і лишень потроху Захмарний Вовк використовував гарячі вихорові потоки, щоб помалу-малу просуватися вздовж зовнішнього краю бурі — до її голови.

— Тпру, мій красунчику! — шепотів капітан «Буреловові». — Отак, а тепер трохи легше… — Він спробував ледь-ледь спустити носову гирю. Небесний корабель клюнув носом.

— Підійняти грот! — звелів Захмарний Вовк. Тем Човноводі Стоуп Рипуча Щелепа збентежено видивились одне на одного. Та це ж божевілля — розпускати грот у такий вітер! Запевне вони недочули. — Підійняти цей триклятий грот, поки я не викинув вас за борт — і ви не засмажились на небесному багатті! — заревів капітан.

Тем і Стоуп Рипуча Щелепа прискочили до щогли. А коли вітрило розпустилось і затріпотіло на вітрі, Захмарний Вовк звернув до неба коротеньку молитву, присягнувши довіку бути чеснотливим — якщо тільки витримає вітрило.

— А тепер побачимо, — процідив він крізь зціплені зуби, знову переводячи скупчений погляд на важелі гир. — Підняти передню гирю, опустити гирю лівого борту, маленьку… — «Бурелов» затремтів. — Середню… — Корабель нахилився ліворуч. — І велику…

Коли було спущено третю гирю, «Бурелов» — утримуваний на місці за допомогою грота біля голови урагану — почав сповільна повертатися. Захмарний Вовк прикипів очима до компаса. Мало-помалу небесний корабель розвертався під заповітний кут у тридцять п’ять градусів, аби могти безпечно засягнути в осердя бурі.

— Сорок п’ять градусів, — відлічував капітан. — Сорок… Тридцять сім… Тридцять шість…

— Згорнути грот! — покликнув він дужим голосом.

Цим разом команду не довелося повторювати двічі. Тем Човновод зі Стоупом Рипучою Щелепою дружно попустили линву, і вітрило опало. Небесний корабель поволеньки поплив уперед, і його вмент поглинуло густе, грізно здиблене кармазиново-чорне хмаровиння. Вони входили у Велику бурю.

Повітря сліпило очі й викликало задуху. Воно лускотіло й іскрилося. Скрізь тхнуло аміаком, сіркою та тухлими яйцями.

Навкруги стругав хвиський, смалкий вітер. Він гримав у борти і першої-ліпшої хвилини загрожував переламати рипучу щоглу