Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

– Я? Чому я?

– Гаразд, не ви. Не лише ви, пане Кошовий. Усякий, хто бачить пані Магду вперше, – й не знає того, що не дає спокійно спати багатьом мешканцям Львова. Ох, як багатьом! Навіть президента міста це стосується.

– Магда така небезпечна?

– Не для всіх. І потім, загрозу становить не сама пані Богданович. Вона молода вдова. Ті сильні міста нашого, котрі рахуються з Магдою та не заперечують їй, коли ця особа щось скаже чи чогось забажає, бояться спадку, залишеного її покійним чоловіком. То, прошу дуже, правдива бомба. Варто лиш запалити ґніт. Усі тремтять від думки, що молода вдова дійсно колись зможе його запалити.

– Усі – це хто?

– Перелік людей величезний. Двісті з гаком осіб, починаючи від згаданого мною шановного пана президента міста.

Климове віко сильно смикнулося.

– Слухайте, пане Шацький…

– Ми домовилися – не панькатися.

– Гаразд. Слухайте, Шацький, я приїхав зранку, а таке враження, ніби прожив тут половину життя. Забагато вражень для першого дня у незнайомому місці. Й ці враження вже перемішалися. Я втомився, правда.

– Охоче вірю.

– Тому дуже вас прошу – не ходіть колами. Прямо скажіть, чому Магда Богданович має право ось так, запросто, говорити з поліцейськими. Та впливати на їхні думки та рішення.

– Не лише на поліцейських…

– Господи, Шацький!

Терпець урвався – Кошовий грюкнув кулаком по столу.

Дзенькнула тарілка. Йозеф хитнув головою, цокнув язиком. З кухні до зали зазирнула Естер.

– Шацький, ти зараз у всій своїй красі! Ти доводиш своїми розмовами до сказу не лише мене! Не забувай, що людина не сидить у тебе в кабінеті із роззявленим ротом, тому не може тобі нічого відповісти! Цей молодий чоловік таки має гострий язик та характер!

– Жінко! – Долоня Йозефа лягла зліва, де серце. – Прошу тебе, жінко, – йди! Заберися, не тріпай мої нерви! Ми про все домовимося самі!

Естер гордо піднесла голову й знову залишила чоловіків самих. За цей короткий час Кошовий устиг засоромитися й відіграти назад. Віко смикнулося ще сильніше.

– Пробачте. Я не повинен був…

– Пусте, – легко подарував йому Шацький. – Нові часи, стрімке життя. Нерви. Хочете коротко? Поясню вам так коротко, як можу. У крісло, про яке згадала моя Естер, часом сідають такі люди, котрі хочуть виговоритися. Але не знають кому. Тож скромний зубний лікар у них на зразок сповідальника. Естер не права. Коли треба, Шацький уміє слухати, не лише говорити. І ось мої вуха чують таке, чого вуха небагатого скромного жида не мали б чути ніколи…

– Ви знову за своє.

– Навпаки, я випереджаю вашу цікавість. Бо ви ж неодмінно захочете знати, звідки я знаю про все це й навіть більше.

– Я зрозумів. Не тягніть уже.

Шацький знову сплів пальці.

– Магда була одружена з начальником кримінальної поліції паном Густавом Богдановичем. Густав Богданович був старшим за дружину на тридцять років. Коли одружився вдруге, за рік після того як сам овдовів, містом ходили різні чутки. Не стільки пояснювали рішення Богдановича, скільки розбирали наміри Магди. Але відставки начальник кримінальної поліції не дочекався, помер через апоплексичний удар. Вдова лила за ним щирі сльози. Про її причетність до смерті не дозволяв собі говорити ніхто. Тим більше, великих статків по собі Богданович не залишив. Жив у казенному помешканні. Лишити його за вдовою не могли. Але вона мала покровителів, тож досить люксусово влаштувалася й досі живе на третьому поверсі «Жоржа». Щоправда, саме зараз там почали будівельні роботи, пані знайшла тимчасовий прихисток деінде. Проте помешкання в готелі лишаються за нею. Щойно все скінчиться, пані вдова повернеться назад.

– Ближче до суті справи, Шацький.

– Перепрошую, тут усе важливо. Та гаразд, повернемося до сумної дати. Отже, невдовзі після поховання, – він, витримавши театральну паузу, повторив, – незабаром, пане Кошовий, підтвердилися чутки про картотеку пана Богдановича.

– Картотеку?

– Збирав компрометуючу інформацію практично на всіх. Від президента міста, депутатів, банкірів і промисловців до прокурорів та суддів. Сам-один робити це не міг. Задіяв штат агентів, котрі збирали небажані відомості за особистим розпорядженням Богдановича й отримували за те додаткову платню. Вони ж, до речі, потім і розбовкали.

– Шукати не пробували?

– Спершу агентам не повірили. Думали – ціну собі набивають при новому начальстві. Але Магда незабаром після смерті чоловіка, десь за півроку, дала зрозуміти: усе в неї. Пан Густав заповів зберігати. Де він ховає усі ці теки, що в них такого – не знає ніхто. Вірніше, всі, хто фігурує, знають, бо рила, як кажуть, у пуху. Ще б хто не знав про власні гріхи! Вона, як ви бачили, молода, здорова та вродлива. Житиме, слава Богу, довго. Тож триматиме в кулачку всіх сильних міста цього.

Кошовий пошкріб потилицю.

– Он воно що виходить… Її яка користь?

– Усякий, кому Магда скаже, готовий виконати будь-яку її забаганку. – Йозеф знову розвів руки. – Хіба не це – втілення заповітних мрій кожної жінки? Хіба не в цьому суть жіночого щастя? Запитайте в моєї Естер, вона підтвердить. А за своє життя пані Богданович спокійна: її охороняє весь поліцейський департамент. У її смерті, тим більше – наглій, взагалі ніхто не зацікавлений.

– Чому?

– Бо всі будуть підозрювати всіх. Як після того жити в одному місті? Ні, поки Магда Богданович живе добре й щасливо, всі кругом спокійні. Ну, а вона не зловживає. Хіба часом може сказати своє слово в магістраті. Вплинути на депутатів. Особливо ж любить цікавитися справами поліції… – Йозеф нахилився, стишив голос: – Ходять чутки, пане Кошовий, що вона за життя навіть давала начальникові кримінальної поліції поради. Більшість із яких були цінними й допомагали розкривати злочини, – він знову випростався. – Так що, прошу пана бачити, жінка дуже-дуже непроста. Маєте до неї інтерес, послухайте мудрого жида: тримайтеся подалі. Їжте ще оселедець. Смакує ж, вірно?

Розділ восьмий

Міняєш місце – міняєш щастя

Того дня Климові довелося пережити ще одну невеличку пригоду.

На фоні всього складного й невеселого, що мав протягом першого дня, історія не вартувала аж такої уваги. Проте для самого Кошового та його найближчого майбутнього вона мала переломне й ледь не ключове значення.

Адже метою перемовин, до яких активно долучився Шацький, стало винайдення Климові даху над головою.

Двадцятка, виділена йому від імені поліцейської дирекції, забезпечувала одну або дві ночі у найдешевшому готелі. Далі треба було або шукати можливість повертатися назад до Києва, або писати батькові листа з проханням вислати трохи грошей, або жебрати чи розвантажувати товарні вагони