Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ювелір з вулиці Капуцинів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ювелір з вулиці Капуцинів" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 74
Перейти на сторінку:
удар був сильний. Скоріше б додому. Не пам’ятала, як дійшли до будинку, подякувала ще раз панові Модесту, ступила на східці, які вели до під’їзду, та піднятися не змогла. Відчуваючи, що непритомніє, похитнулася і впала.

“Трохи переграли, — подумав пан Модест. — Та це лише на користь”.

Він гайнув до колонки біля сусіднього будинку, намочив хусточку, приклав її до чола жінки. Марія отямилась.

— У якій квартирі ви живете? — запитав Сливинський.

— Я сама… — Марія спробувала підвестись, та ноги знову не послухались.

— Я питаю, у якій квартирі? — сердито повторив пан Модест.

Марія протягнула йому сумочку.

— Там ключі, — прошепотіла. — У дев’ятій…

Сливинський відімкнув браму, допоміг жінці піднятися на третій поверх.

— Я сама… — почала Марія, та він впорався з ключами і, запаливши сірник, знайшов у передпокої вмикач.

— Вдома хтось є? — запитав діловито. На пояснення Марії, що живе сама, невдоволено буркнув: — Оце так халепа…

На мить замислився. Сказав:

— Можливо, у вас струс мозку. Негайно лягайте, вам потрібен повний спокій. На жаль, уже пізно… Я піду, а вранці приведу лікаря.

Марія хотіла заперечити, та він прямував уже до виходу. Клацнув замок у передпокої — і тиша… Лише гупає в скронях… Аж сиплються іскри з очей, міріади сліпучих іскор… Марія впала на канапу, обхопила руками голову і застогнала…

Модест Сливинський задоволено насвистував. Ключ він узяв з собою (в разі потреби завжди можна послатись на неуважність), вранці приведе лікаря — і вузлик, так би мовити, почне затягуватись. “Тепер ти, пташечко, нікуди не випурхнеш”, — наспівував пан Модест. Він був задоволений собою. Що не кажи, а з жінками він уміє обходитись. Згадав, як тепло і вдячно подивилась на нього Марія, коли він прощався, і задоволено потер руки…

Лікар визначив легкий струс мозку й заборонив Марії вставати з ліжка. Якось воно вже так сталося, що Модест Сливинський усі клопоти про хвору взяв на себе. Подзвонив у друкарню, з’їздив на чорний ринок і повернувся на Джерельну, де мешкала Марія Харчук, із скромними припасами — трохи масла й білого хліба, півкілограма цукру, чай і кільце ковбаси. Побачивши, як хвора розкрила очі, похвалив сам себе. Головне — не переграти. Він міг би засипати це маленьке помешкання різними делікатесами, фруктами й цитринами, але й те, що приніс, вимагало пояснення: масло й ковбаса багатьом могли лише наснитися.

— Вам пощастило, — сказав, поклавши на стіл пакунки. — Саме вчора мені вдалось вигідно продати спекулянтові картину. Ну, і наслідок…

Марія прикрила очі рукою, аби вони не зрадили її. Що б вона робила без Модеста Володимировича? У хаті лише кілька картоплин і шматок чорного хліба — вона навіть стидалася говорити про це. Та пан Модест розуміє все і без слів.

— Тепер всі ми живемо впроголодь, — веде далі, і все, що він говорить, здається Марії слушним, буцімто відгуком її власних думок. — Кожному важко, і кожний перебивається, як уміє. Звичайно, справа не в ковбасі, хоча, — скоса глянув на пакунки, — скажу вам, і без неї важко. Люблю, грішний, поїсти… Але ж пасок затягувати доводиться не лише мені. Такої війни ще ніхто ніколи не переживав, і скаржитись на брак їжі було б безглуздям.

Пан Модест дивився на Марію виразними чорними очима. Зараз він сам вірив у те, що казав. Так бувало в нього: спочатку сміється в душі з того, що говорить, та поступово розпалюється, знаходить дедалі переконливіші аргументи, захоплюється власним красномовством і сам починає вірити в те, що каже. Сливинський навіть підвівся і заходив по кімнаті, що свідчило про його збудження.

— Так, безглуздям! — повторив із вдаваним пафосом. — Головне — вийти чистим з цієї війни. Я маю на увазі не те, що говоритимуть про тебе, хоч і це не можна скидати з рахунку, а щоб ти сам собі нічим не міг докоряти. Це важливо! Аби міг чесно дивитися у вічі людям і, коли повернуться нарешті наші, міг вітати їх з відкритою душею! Хоча пробачте, — вміло осікся, — не звертайте уваги на моє базікання. Іноді мене щось штрикне, і верзу дурниці. Розумієте, весь час душевна самотність, а поговорити нема з ким… В усякому разі, прошу пробачення…

— Говоріть, — підвела на нього очі Марія. — Ви так файно казали, що я ледь не заплакала.

— Що казати! — мовив Сливинський, а сам подумав: “На сьогодні досить. Якби не переборщити!” Закінчив, ніби жартома: — Легко сказати, та зробити — годі! Давайте краще чай пити…

Приніс чайник, налив Марії велику чашку. Вона трохи посунулась на подушці, випадково оголивши плече. Почервоніла, як дівчина, — чомусь їй весь час було соромно під уважним поглядом пана Модеста. Сердилась на себе, знала — це нерозважливо — отак впустити у своє помешкання зовсім незнайомого чоловіка, та не хотілося, щоб він пішов і більше не повернувся.

“Захопилася, мов гімназистка, — картала себе Марія і тут же знаходила виправдання: — Але ж було б нечемно випровадити його”.

Знову і знову згадувала, як сміливо кинувся Модест Володимирович на бандита з ножем. Така людина не може бути поганою. Правда, щось є в ньому неприємне. Та що? Подумала. Ні, це їй видається: на перший погляд він трохи солодкуватий, але ж це може бути підкреслена шанобливість. Крім того, треба ж розуміти і його — незнайома жінка і такі обставини. А який делікатний: помітив, як зашарілася вона, коли сповзла ковдра, і відразу одвернувся.

— Ви десь працюєте? — запитала його нараз Марія.

Насупився, махнув рукою.

— Волію краще сидіти вдома. Я колись добре заробляв, ну, і цікавився картинами. Маю непогану колекцію. Тепер доводиться відривати од серця. — Зітхнув. — Хліб насущний усім їсти треба…

— То можна було б десь влаштуватись…

— Це не для мене, — відповів серйозно. — Я інженер і, казали, путящий. Розмінюватись на дрібниці не хочеться, а йти на підприємство, — кинув на Марію уважний погляд, — наче непорядно…

“То ось ти який!” — зраділа Марія, але нічим не виказала свого задоволення. Позіхнула й сказала байдуже:

— Можливо, ви маєте рацію. Та колекцію картин має не кожен. У вас, либонь, справи, — натякнула, — а я відпочину…

— Дозволите завтра зазирнути? Коли, звичайно, не набридла моя присутність? — Пан Модест поставив питання так, що важко було відмовити. І ключа знов-таки “забув” повернути.

Про все це Сливинський коротко розповів Харнаку, Гауптштурмфюрер оспало потягував коньяк, спостерігаючи пана Модеста з-під напівопущених вій.

— А вам доведеться поморочити голову, — резюмував. — Тільки пам’ятайте, зволікати не можна. Вчора у місті знову з’явились більшовицькі листівки.

— Не хвилюйтесь, ми витягнемо з неї все, що вона знає і чого не знає!

1 ... 23 24 25 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ювелір з вулиці Капуцинів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ювелір з вулиці Капуцинів"