Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

А прокинувся од маминого штурхана.

Розбуджений Іван був посередині вранішнього сну. Світанкового. Коли сон особливо солодкий. І коли сни бувають дивними й загадковими, як світ, що проступає з темноти, часом крізь вранішній туман, виставляючи спочатку гілку в саду, наче руку для потиску.

Іван у сні йшов якраз крізь туман від їхньої річки, що тамо у ліс завертає за селом, ішов до саду і ніс на руках малого хлопця. Та той хлопець мав… мав батькове лице. Коли Іван глянув і зрозумів те, то ледве не впустив батька з рук. Та пішов далі, йшов і дивувався, що тато такий малий, а лице старе, й очі старі й сиві, саме так — сиві, геть сиві, а в них виглядає він, Іван, і питає в Івана, який батька малого на руках несе, чи йому не тєжко?

— Нє, — каже Іван, мені легко, бо тато маленький, маленький, як пташка, мо’, як крілик, а я великий і здоровий, великий і здоровий…

Він каже ще щось, та голосу свого вже не чує, сад біжить йому назустріч, а потім відбігає, то біжить до нього, то відбігає.

— Не грайся так зі мною, — просить Іван.

Сад, мов одна жива істота, сміється.

Тато на його руках тяжчає. Іван от-от його впустить, хоч би донести додому, думає.

— Тату, — каже він. — А чого ви-те такий маленький, а тєжкий?

Батько мовчить, притуляє до губ пальця. Мовляв, мовчи й ти, Іване.

Щоб не впустити тата, Іван біжить, біжить і задихається. І… прокидається од маминого штурхана.

— Чого, мамо? — питає.

— Біда, Іванку, — каже мама. — Здається, батько твій умер.

Найважчим був Іванів шлях до кухні, де спав батько. У сто верст, у сто доріг, бо хата відразу мовби роздвоїлася й розтроїлася. Іван дибцяв посеред тої розщепленої хати і боявся прийти до мертвого тата.

Коли таки прийшов, то побачив на диво спокійне обличчя. І заплющені очі. Складені на грудях руки, відставлений убік палець на лівій руці. І сльозу побачив, що на татовій щоці застигла.

Іван заціпенів, не в силі розтулити вуста й поворухнути рукою, а мама заплакала. Спершу стиха, а потім все ревніше й голосніше.

З того плачу починався його другий сон, сон наяву — од тієї миті, коли Іван усвідомив — тато справді помер, помер тихо уві сні, випивши перед тим сном, що переріс у сон вічний, доброго грузинського вина. Разом з ним, Іваном, і мамою, а своєю колишньою жінкою.

Іван у тому сні наяву кликав сусідок — обмивати тата. Ходив од хати до хати і сповіщав, що тато помер. До дєдька Мирона, щоб той труну збив із дощок, що напохваті у його хліві стояли. І до того ж Петра, щоб разом з хлопцями могилу викопав. Сидів Іван у тому сні ціліньку ніч, з маленькою перервою, коло труни з татом. І спів батюшки, і жіноче голосіння були в тому сні. І шлях до могилок під лісом.

Потім було прокидання, як побачив, що виростає горбик сирої землі. Перед тим щось губи його шепотіли, як востаннє до татового обличчя нахилився. Що казав, сам би не пригадав. Гірко тико на губах було.

Що казав, сам би не пригадав. То теперішній Іван так думає, Іван, що сидить у хаті, з якої люди розійшлися після поминального обіду. Він знає велику правду й велику неправду водночас. До його матері, простої сільської жінки, вдови, що лишилася з трьома дітьми (найстарша сімнадцятилітня школярка), прибився пияк-учитель, якого й зі школи вигнали.

«Стоп, — каже собі Іван подумки, — так не можна, не можна так, Іване, була велика любов, а з теї любові і я родився, хотя й непутьовий, без клепочки їднеї, як тая бочка, що протікає, що води нияк не втримає…»

«Бідна моя голова», — Іван стискає руками голову, що таки болить.

Він би щось випив теперки, бо ж на поминках пити не мона, батюшка, що із Заточинців приїжджав, не велить. Може, вина триньки грузинського лишилося? Нє, ой нє, не буде його Іван пити, хай би й лишилося. Гірке то вино, хоч позавчора навіть кислим смакувало й шугало в голову.

Тепер Іван зновика сам з мамою.

— Ходімо мити посуду, Іване, — каже мама. — Я митиму, ти складатимеш.

— Іду, — відказує Іван.

Тітка Уляна Косиха і Марина сусіцька разом з мамою миють тарілки, миски і каструлі. Іван сортує — то наша, а то чужа. Чужих мисок і тарілок більшає, бо де в них візьметься більше теї посуди?

— То й прийшов, за стилько-то літ, — Уляна. — А я би й не прийняла.

— Та я би тоже, — мама косує оком. — Али Іванові батько…

— Такі вони, чоловіки, — вступає Марина.

Її Матвій, Матвійко, каже вона, десь на зарібках у Росії. За два роки раз тико й передав гроші. Мо’, яку найшов, та мука, у тий Расєї?

— Та що ти, Маринко, — заспокоює Уляна.

Іван кидає терти рушником тарілку, йде надвір. Синіє небо над ним, бо вже вечір. Темніє небо, і його душа темніє. Десь там, він знає, на небі готується засвітитися татова душа. Татова зоря. Миколина.

«Якби я був грамотний, то знав би багацько про зорі», — думає Іван.

Він іде крізь село до Руського. Просить налити в борг, не пива, горілки. Вічно п’яний Петро — тут як тут.

— Уважав колись твого батька, Іване. Бо…

Петро підняв значливо руку з відчепіреним пальцем. Посоловіло дивилися на Івана Петрові очі. Іван плеснув йому зі свеї чарки трохи горілки.

— Ну, за його памнять, — Петро підняв свою чарчину, гикнув. — Ну, за памнять, йолки-палки. Ти, Іване, того, всяко буває… Хоть батько — то є батько…

— Мій тато не всякий, — сказав Іван.

— Ну, я понімаю…

Часто з того вечора став Іван навідуватися до барів. І горілку пив. Боліла голова після того, сварилася мама. На дорозі килько раз падав.

Як гепнувся пізно ввечері, коли став до тями приходити, раптом подумав, що вставати йому не хочеться. Над головою далеке хмарне небо, а на ньому крізь хмари зірка виглядає. Одна-єдина. Самотня, як і він, Іван, тутечки на землі. Та в нього хоч мама є. А в зірки ж нікого. Хіба Бог. Али ж у Бога багато зірок.

«Багато зірок у Бога», — подумав Іван.

Далі думати не хотілося. Щось йому муляло.

І тут його пам’ять, що мов човник на хвилях, хилиталася і прагла втриматися, щоб її не віднесла течія, щось здобула із цього темного вечора.

Тая вчителька…

Тая.