Читати книгу - "Степовий вовк"

Так, пізно вночі, я опинився десь на околиці, в незнайомій мені частині міста, й зайшов до ресторану, за освітленими вікнами якого гриміла музика. Над входом я прочитав на старій таблиці: «Під чорним орлом». Усередині був справжній содом: тиснява, дим, випари вина, галас. У другій, дальшій залі танцювали, там шаленіла музика. Я зупинився в першій залі, де переважав простий люд, деякі відвідувачі були вдягнені зовсім бідно. У другій залі можна було побачити й елегантну публіку. Проштовхавшись крізь натовп, я опинився біля буфету, притиснений до столика, коло якого на лавці під стіною сиділа вродлива бліда дівчина в тоненькій вечірній сукні, з низьким викотом і зів'ялою квіткою у косах. Дівчина пильно й приязно глянула на мене, коли я наблизився, і, всміхнувшись, посунулася, щоб дати мені місце.

— Можна? ― запитав я, сідаючи поряд із нею.

— Звичайно, можна,― відповіла вона.― А хто ти такий?

— Дякую,― мовив я.― Я не можу піти додому, не можу, нізащо не можу, я хочу тут посидіти, біля вас, якщо дозволите. Ні, я нізащо не можу вернутися додому.

Дівчина кивнула головою, ніби все зрозуміла, і пасмо волосся з чола в неї пересунулося до вуха. Тепер я побачив, що в її косах була камелія. В залі не вгавала музика, кельнерки біля буфету квапливо передавали на кухню замовлення.

— Лишайся тут,― сказала дівчина, і від її голосу в мене наче полегшало на серці.― А чого ти не можеш вернутися додому?

— Не можу. Вдома на мене чекає щось... ні, не можу, надто страшно.

— То перечекай тут. Але найперше витри окуляри, ти ж нічого не бачиш. Отак, дай свою хусточку. Що ми питимем? Бургундське?

Вона витерла мені окуляри, і аж тепер я роздивився на неї. Обличчя в неї було бліде, рішуче, з яскраво нафарбованими губами, з сірими, ясними очима і з гладеньким холодним чолом. На скроню спадало коротке, непокірне пасмо волосся. Добродушно й трохи глузливо вона заопікувалася мною, замовила вина, цокнулася, і враз їй упали в око мої черевики.

— Боже, звідки ти прийшов? У тебе такий вигляд, наче ти добирався пішки з Парижа. Так не ходять на бенкет.

— Може, й ні,― ухильно мовив я і ледь усміхнувся.

Я слухав її, не перебиваючи. Вона мені дуже сподобалась, і це мене здивувало, бо досі я уникав таких молодих дівчат і не довіряв їм. І ставилась вона до мене саме-так, як мені цієї миті хотілося,― о, не тільки цієї миті, вона відтоді завжди так до мене ставилась. Так уважливо, як мені було потрібно, і так глузливо, як мені було потрібно. Вона замовила бутерброд і звеліла мені з'їсти його. Далі налила вина й наказала трохи випити, але поволі, не поспішаючи. Потім похвалила мене, що я такий слухняний.

— Молодець,― сказала вона підбадьорливо,― з тобою легко. Можу закластися, що тобі вже давно не доводилось нікого слухатися.

— Так, ви виграли заклад. А як ви здогадались?

— Не штука здогадатися. Слухатись ― це як їсти чи пити, тому, хто давно нікого не слухався, здається, що нічого кращого в світі немає. Правда ж, тобі подобається слухатись мене?

— Дуже подобається. Ви все знаєте.

— З тобою легко. Може, голубе мій, я змогла б тобі ще й сказати, що на тебе чекає і чого ти боїшся. Але ти й сам це знаєш, то нащо про це говорити, правда ж? Це все дурниці! Або хтось вішається, ну, то хай собі вішається, він має на це причину. Або він ще живе, і тоді він повинен просто дбати про життя. Немає нічого простішого.

— О, якби це було таке просте! ― мовив я.― їй-богу, я вже досить дбав про життя, і нічого мені не допомогло. Може, повіситись і важко, не знаю. Але жити важче, набагато важче! їй-богу, важче!

— Ну, ти сам побачиш, що дуже легко. Податок ми вже зробили. Ти витер окуляри, попоїв, попив. Тепер ми підемо і трохи почистимо твої штани й черевики, бо їх треба почистити. А потім ми з тобою станцюємо шіммі.

— Бачите, я все ж таки мав рацію? ― жваво сказав я.― Для мене найгірше ― не виконати якогось вашого наказу, але цей я таки не можу виконати. Я не вмію танцювати шіммі, а так само й вальс, польку чи як там ще вони звуться. Я зроду не танцював. Тепер ви бачите, що все не таке просто, як вам здається?

Дівчина усміхнулася й похитала по-хлоп'ячому підстриженою головою. Я дивився на неї, і мені здавалося» що вона схожа на Розу Крайслер, першу дівчину, в яку я колись іще хлопчиком закохався, але ж та була чорнява й кароока. Ні, я не знав, кого мені нагадувала ця дівчина, знав лишень, що когось із моєї ранньої молодості, десь ще з хлоп'ячих років.

— Постривай,― вигукнула вона,― постривай! То ти не вмієш танцювати? Взагалі не вмієш? Навіть ванстеп? Господи, і ти ще кажеш, що дбав про життя! Ти трішки прибріхуєш, хлопче, а в твоєму віці це вже негарно. Як ти можеш казати, що дбав про життя, коли навіть танцювати не хочеш?

— Коли ж я не вмію! Ніколи не вчився.

Вона засміялася.

— А читати й писати вчився, еге ж? І рахувати також, та ще й, може, латинську, французьку тощо? Закладаюся, що ти десять чи дванадцять років просидів у школі, та ще, мабуть, і навчався в університеті! Може, навіть маєш докторський титул і знаєш китайську або іспанську мову. Чи ні? Отож-бо. А на кілька уроків танців пошкодував часу й грошей! Ех, ти!

— Це через батьків,― почав виправдовуватись я.― Вони казали мені вчити латину, греку та інші премудрощі, а танців не казали, танці в нас були не в пошані, мої батьки й самі ніколи не танцювали.

Вона холодно, зневажливо глянула на мене, і знов щось у її обличчі нагадало мені часи моєї молодості.

— Он як, батьки, виходить винні! А ти їх питав, чи можна тобі сьогодні ввечері піти до «Чорного орла»? Питав? Кажеш, вони давно померли? Тим більше! Припустімо, що юнаком ти не вчився танцювати, бо був дуже слухняний. Хоч я й не вірю, що ти був