Читати книгу - "Яр"

То була улюблена розвага начальника режиму нашого табору Потапова. З нагоди кожного революційного свята чи визначної події він велів кидати кількох найзапекліших із його погляду політкаторжан до Чортової воронки. На його думку, це мало надати визначній події особливої врочистості й шику. Після зачитання такого наказу Потапов з усмішкою докидав:

— Для вас, сволочи, любое наказание — благо. Надеюсь, про меня еще будуть петь песни акыны. Жаль, Сулейман Стальский умер!

У кінці березня сорокового року нас кинули до Чортової воронки втрьох — «бухарінця» Кастуся Матусевича з Гомеля, мене та Якима Литовченка. Коли караульні витягли драбину нагору й після погроз та матюків пішли собі до табору, я розглянувся. Попід вертикальними відшліфованими вінцями тягся вузенький бар'єрчик від метра до півметра завширшки. На ньому можна було стояти, притиснувшись до стіни, або скоцюрблено сидіти. Далі йшов крутий скіс, густо вкритий чи то травою, чи жабуринням. А може, то були водорості, бо на всій цій велетенській воронці було безліч маленьких пор, із яких сочилася тепла вода. Уся площина воронки була зелена влітку й узимку, бо завдяки теплій воді ніколи не замерзала. Лише в холодну пору року над воронкою стояла густа сивувата хмара. Стояла вона й того дня.

Кастусь Матусевич обережно звісив ногу з бар'єра й поторкав траву ногою:

— Ух, склизка!.. Гета будзе палепей усякай ковзанки!

Табірне начальство все точно розраховувало: сухарів штрафникам давали на п'ять днів, та й то за нормами третьої категорії, щоб ледве душа в тілі; приречених на катування ніколи не витягали з воронки через п'ять діб, іноді тримали по десять і по двадцять. Вода була під ногами, але сухарі швидко кінчались, і доведені голодом до шалу люди злазили з бар'єра й ступали на слизьку траву. То було самогубство, бо на порослому слизотою скосі воронки не міг утриматись і найуправніший та найдужчий, про виснажених і знесилених я вже й не кажу. Кожного відчайдуха кидало вниз, і він з криком провалювався в безвість, невідомо навіть куди, бо всю воронку майже завжди затуляла хмара.

Штрафники здебільшого вмирали від переохолодження, адже для виснаженого непосильною працею й постійним недоїданням організму сіра холодна пара була вбивчою отрутою. Приречені або тихо навіки засинали на вузенькому кам'яному бар'єрі, або ж, розтіпані лихоманкою та запаленням легенів, звалювалися на слизький скіс і зникали в невидимій прірві. Померлих на бар'єрі охоронники згодом також зіштовхували ногами вниз.

Серед усіх трьох я був наймолодший і найменш виснажений. Кастусь Матусевич і Яким усілися поряд на кам'яному бар'єрі й бездумно втупились у слизькі зелені пасма під ногами, а мені не вірилося, що моє життя закінчиться так безглуздо. Я ходив уздовж бар'єра й пильно вивчав кожну тріщину в майже відшліфованій вертикальній кам'яній стіні, намагався викришувати з неї камінчики, але цей круглий мур природа зробила на совість, увійшовши в спілку з начальником режиму нашого концтабору. Це, певно, була велетенська промивина в суцільній скелі й зробили її за тисячі років оті малесенькі гарячі джерельця.

Я обійшов довкола прямовисних стін Чортово! воронки раз, і коли дійшов з другого боку до того місця, де сиділи Матусевич з Литовченком, повернувся зворотним шляхом, потім так само ходив маятником аж до смерку, хоча жодної заглибники, за яку можна було б ухопитися, так і не знайшов. Тоді десь там над нашими головами знялася хурделиця, сніг віхолився в нашій велетенській чаші, але досить швидко танув, хоча нагорі, на сонці, було щонайменше сорок градусів морозу.

Був кінець березня, начальство щойно довідалося про те, що Радянський Союз таки переміг уперту Фінляндію, тож ми втрьох мали стати за своєрідний феєрверк і салют із нагоди величного тріумфу Вождя й учителя всіх часів і народів.

А врятувалися ми чисто випадково.

Ніхто з нас трьох фактично нічого не знав про ту жахливу Чортову воронку. Коли одному з двох або трьох сотень «посвячених» у її таємницю щастило повернутися живим до концтабору, він або й сам не міг уторопати, як це сталось, або ж боявся пискнути, бо рука в Потапова була довга.

Поки я розпачливо намагався знайти тріщину в нашій кам'яній пастці, мої товариші остаточно занепали духом. Першого ж дня вони поїли свої сухарі. Власне, день уже кінчався. Я до своїх ще й не торкавсь, та коли вранці побачив їхні нещасні від голоду очі, то мимоволі розсупонив свою торбинку, витяг звідти три сухарі, решту знову зав'язав і над силу вичавив із себе:

— Норма... На сьогодні все...

Матусевич назвав мене хахлацьким жлобом і куркулем, але сухаря швидко схрумкав, а Яким простяг йому і свою пайку, і коли той жадібно згриз і цього сухарика, я розсердився й пошпурив свого в таємничу прірву. Це, певно, потрясло білоруса, бо наступного дня він і не глянув у мій бік, а після лютої вечірньої хурделиці, коли нас безжально тіпав холод, він узагалі затих і більше не озивався. Потім розвиднилось, я вистромив носа з бушлата й побачив поряд лише Якима Литовченка. Очі в Якима були так само розгублені. Ми й не помітили вночі, коли наш білоруський товариш, знесилівши від голоду й холоду, втратив рештки сил опору й покінчив із життям, просто ковзнувши в таємничу слизьку прірву.

Ми з Якимом довго не могли навіть словом перемовитись, я розсупонив свою нужденну торбинку з сухарями й підсунув її до нього, але Яким не побажав навіть звернути на це уваги. Ми просиділи, занурившись носами у власні бушлати до пізнього ранку, а потім почули шамотання. До нас ізгори спускалась драбина. Ми сподівалися побачити котрогось наглядача. Якщо вони прийшли по нас усього через