Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Між будинком плебанії та садом, що тягнувся аж до церковної огорожі, ріс квітник із стежками поміж клумбами, який старанно доглядала бабуся. Посеред квітника посадили срібну ялицю, і її прикрашали на Різдво. Софія привозила зі Львова загорнуті у блискучий папір горішки та цукерки, які сама ж і з’їдала за час перебування у бабусі. Узимку відвідини бабусі та дідуся завжди були короткі: в розпал сезонних застуд батько міг викроїти лише кілька днів. До бабусі приїздили на католицьке Різдво. Тоді дідусь-священик не мусив правити службу в греко-католицькій сільській церкві, а бабуся Ґеня, яка залишилася католичкою, сприймала це свято як повернення у своє німецьке дитинство. Того дня вона навіть розмовляла з усіма лише німецькою, хоча розуміла її лише донька — Софіїна мати. А Різдво за східним календарем батьки Софії святкували у Львові.

— Ви звідки прилетіли? З Німеччини? — звертається до Галини таксист дорогою з віденського аеропорту до готелю.

— Ні,◦— відповідає вона, — з України.

— З України? — пожвавлюється він. — А я теж не місцевий. Народився в Зальцбурзі. Місто Моцарта. Може, чули?

— Чула, — каже Галина.

— Ось вам моя візитівка, можете мені дзвонити на мобільний. Завезу вас, куди треба, і трохи дешевше. Ще можу показати найкращий у місті ресторан. Хочете?

І, не чекаючи відповіді, продовжив:

— Туди кожного місяця приїздить кухар. І всі ці кухарі — всесвітньо відомі зірки, з найкращих і найзнаменитіших. Щомісяця — інший, і кожен неперевершений. Там треба бронювати столик на кілька тижнів заздалегідь, і менше, ніж 500 євро, обід не коштує. Я ходжу кожного разу, як тільки маю змогу. Бо їжа — то найважливіше.

— Це правда, — погоджується Галина.

Таксист говорить дуже швидко, і вона розуміє не все. Він ніби читає її думки:

— Ой, якщо ви з України, то вам, напевно, складно розуміти мою мову. Ми з німцями говоримо схожою мову, та я би ніколи не зміг жити в Німеччині, бо там геть відсутня культура їжі. От українці — то зовсім інша річ. Українці мають дуже добру культуру їжі. У мене є похресник із родини, яка виїхала до нас із України. Я двічі був у Києві. Там дуже добра культура їжі. Майже як у югославів. Ви були в Хорватії?

— Була.

— Там теж дуже добра культура їжі. І від нас недалеко їхати. Кілька годин — і ти на морі. Щоправда, я югославів не розрізняю, де серби, де хорвати, — називаю їх усіх «юго». У мене багато друзів-югославів, і вони на мене вже давно не ображаються. І всі дуже добре готують. А в Німеччині ви були?

— Була.

— От я в Німеччині не зміг би жити, бо там уся їжа консервована. Заходиш до магазину — самі консерви. Німці просто не вміють нічого іншого їсти. Я маю подругу-німкеню, то вона, коли приходить до мене в гості й бачить, що я готую зі справжніх продуктів, а не консерви розігріваю, завжди дуже дивується. Проте їсть за двох. А самій ліньки приготувати. У Німеччині навіть у ресторанах неможливо нормально поїсти. Ви бували в тамтешніх ресторанах?

— Так.

— Тоді ви мене розумієте: це ж справжній жах! Я одного разу пішов там до ресторану, замовив віденський шніцель і картоплю фрі. І що ви думаєте? Принесли мені шніцель — не досить того, що зі свинини, завтовшки з палець, то ще й засмажений у тісті. Ну, де таке бачено? Віденський шніцель має бути тонесенький, як листок паперу, й тільки з телятини. І ніхто його в тісті не смажить. А у дрібно потертих сухарях. І ніякої олії — тільки на вершковому маслі, яке має апетитно скрапувати з готового шніцеля на картоплю. А картопля фрі? Ви тільки уявіть собі: вони взяли і залили картоплю фрі соусом. Уявляєте цю гидоту — розмочену в соусі картоплю фрі? Я покликав офіціантку і питаю: «Що це?». Вона каже: «Віденський шніцель». А я питаю: «Якщо це віденський шніцель, то чого він не приготований, як у Відні? Якщо ви називаєте так страву, то й готувати маєте відповідно». А вона мені каже: «Ви австрієць?». «Австрієць», — кажу. А вона сміється: «Значить, сухоїд». Німці нас так обзивають, бо ми не заливаємо їжу цими їхніми жахливими смердючими підливками. Та насправді ніякі ми не сухоїди. Ми їмо так, як треба, а не так, як ці німці, котрі зовсім не мають культури їжі. Не те, що українці. Ваш борщ і вареники я досі пам’ятаю. Ви куштували борщ і вареники?

Галина киває.

— А іншим разом у Німеччині пішов я купити канапку з ковбасою. І прошу дати мені «земмель із екстравурст». А та тупа німкеня стоїть і дивиться на мене так, ніби не знає, що таке «земмель із екстравурст». Я не витримав і показую їй на вітрині. Вона каже: «Та це ж булка». Але яка ж це булка, якщо це земмель! Потому показую їй на екстравурст. А вона: «Та це ж варена ковбаса „Мортадела“. Ну, яка ж це „Мортадела“, якщо це екстравурст! Тоді відрізає мені шматок ковбаси — ви не повірите: майже два сантиметри завтовшки. Ну, якщо так різати, то це вже справді виходить не екстравурст, а