Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

class="book">Старий доктор Драгомирецький стояв високо над усіма, ухопившися за голову. Завтра о восьмій — вранішній обхід лікарні, а він досі, запівніч, не міг заснути. Він вже пив валер'янку, нюхав солі — нічого не допомогло. Хіба заснеш, коли на десять кварталів такий гармидер і ґвалт? Яке неподобство, яке кричуще порушення правил додержання громадського супокою і тиші! Ні, ні! — цього модного тепер солоденького запобігання перед плебсом доктор Драгомирецький ніяк не сприймав. Хоча, певна річ, і великопанську зневагу до народних низів і, тим паче, утискування їх, доктор теж категорично засуджував.

А втім, доктор Драгомирецький мусив бути чесним з собою. Один раз за життя — було то, певна річ, ще замолоду — і йому довелося ввійти в тісне зіткнення з простолюдином, відбути, так би мовити, місію ходіння в народ. І якої тяжкої кари зазнали за це і він сам, і… народ. Навіть згадувати прикро, але — що поробиш: мусиш пригадати — почуття нещадного самокритицизму зобов'язує до того.

Був тоді Гервазій Оникійович ще тільки гімназистом четвертого класу, жив з покійними батьками на Солом'янці і захоплювався Луї Буссенаром, Луї Жаколіо та Майн Рідом. А в тому ж подвір'ї в підвалі проживав — прізвища тепер доктору Драгомирецькому вже не пригадати — шустрий та метикуватий хлопчина, на ймення Василько. Гімназист Гервазій, — відчуваючи себе культуртрегером, — читав Василькові і «Вершника без голови», і «Останнього з могікан». По правді, можливо, то й були найкращі хвилини в цілому житті Гервазія Оникійовича. Хлопці мріяли вдвох — захоплювались, жахались, заздрили, неначе зазнавали разом з героями книг усіх надзвичайних пригод у преріях і пампасах: скакали на мустангах, кидали ласо й бумеранги, стріляли з вінчестерів, навіть знімали томагавками скальпи. Словом, вирішено було твердо: тікати на привільне життя в Америку, в країну «Великих озер». І втекли… Що вийшло з того? В Боярці їх зняли з поїзда, Василька батько відшмагав ременем — такий жах, така некультурність і дикунство цих простих людей! А Гервазієві — не купили велосипеда, який був обіцяний йому за перехід з четвертого класу до п'ятого. Ну й, певна річ, заборонили не тільки водитися, але й зустрічатися з тим капосним Васильком. Так і не бачив свого приятеля дитячих літ Гервазій Оникійович з тієї пори. Бо того ж таки року батьки його переселилися з Солом'янки на Печерськ.

Ні, ні! Батьків Гервазій Оникійович не буде осуджувати. Вони тоді вчинили нехай і суворо, але педагогічно: не можна потурати дитячим забаганкам. Але правильно вчинив тепер і Гервазій Оникійович, батько, що купив–таки велосипед дочці Марині — шість місяців довелось економити: курити третій сорт тютюну замість вищого, дюбек–анатолійський, і пити в неділю не склянку лафіту, а звичайний бессарабський кисляк. Бо ж закінчила Маринка гімназію з срібною медаллю, склала додаткові іспити з латині і вволила батькову волю — продовжити їх славний медичний рід! Молодчага! Нехай покатається тепер: спорт — річ корисна для здоров'я обох статей, і чоловічої, і жіночої. Можливо, захоплення спортом пригасить нездорову цікавість дівчини до цього самого… модного тепер демократизму та українства. Ось він, цей хвалений Маринкою демос, п'є, гуляє, вибиває гопака і оглашає цілу околицю диким лементом. Добре ще, що сьогодні Маринки пізно вдома нема — либонь, возиться з своєю секцією «Просвіти». Вже нехай краще буде «Просвіта» — все ж таки культура, нехай і малоросійська, а не отаке кричуще неподобство…

Доктор Драгомирецький вирішив прийняти подвійну дозу вероналу, — щоб таки переспати часинку, пішов з балкона геть, щільно причинив двері і спустив важкі штори.

Певна річ, коли б він знав, що дочка його — там, у самісінькому вирі неподобних подій, навіть є їх активним учасником, коштом подарованого батьком велосипеда, — сердешного доктора, поза всяким сумнівом, ухопив би грець, тобто apoplexia cerebri.

Втім, було вже таки пізно, і бучне весілля почало притихати: пішов оркестр, пішов хор, бумкали тільки троїсті музики, потягли по домівках потроху і гості. Приставити Марину живою і здоровою додому викликався Флегонт.

3

«Політики» одначе залишилися вірні собі.

Один по одному вони виходили з душної кімнати, від весільного столу, і притулялись перекурити на призьбі.

На цей раз зачалася гутірка не з високої політики, а з міркувань з приводу перспектив рибної ловлі — з огляду на цьогорічну повідь, якої і старожили не пам'ятали: вода цього року сягала Контрактової площі на Подолі, садиби Видубецького монастиря за Теличкою і заливала Дарницю.

Суди та пересуди почались, як завжди, зі спогадів про те, як Іван взяв сома на вісім пудів та як Максимові мелькнула щука на два метри. Ремствували, що за старих часів риби в Дніпрі було видимо–невидимо, а нині і Дніпро не той, та й риба не та. Дехто закидав вже вудку цього року, дехто ставив і ятері та верші, — і перші спостереження були зовсім невтішні: судак зовсім не брався, лящ комизився, а окунь клював тільки миршавий та дрібний.

До рибальського гуртка приєднався й Василь Боженко, хоча, живши аж під Звіринцем, був рибалкою абияким.

При весільному столі він швидко занудьгував, бо по третій чарці вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрібних діточок, ще й приказавши притому Тосі —