Читати книгу - "Три тисячі смертей"

Він ніколи не зміг би сказати, скільки часу зайняла та подорож, або на скільки ж метрів вони просунулись. І ніколи б не зважився повторити її навіть з ліхтариком та більшою трубою. Зненавидів спочатку сантехніків, потім сантехніків конкретно радянських, а потім чомусь — спелеологів.

Потім увесь світ.

А потім побачив світло.

Світло було благеньке — ледь-ледь помітний промінчик попереду — але сили він надав більше, аніж найкращий допінг. Юр рвонув вперед, наче паровик Кейсі Джонса[13]; за кілька хвилин промчав до кінця труби й раптом — несподівано для самого себе — опинився на дні невеликого, з метр у діаметрі бетонованого колодязя.

З хвилину сидів, гарячково хапаючи ротом повітря.

Потім згадав про ремінь, що під час подорожі гальмував його й обережно потяг до себе. Тягар все ще був на місці, і Юр полегшено зітхнув, коли з отвору висунулись спочатку зчіплені руки, а потім і голова Сапера.

Він не дихав.

Осклілі очі люто витріщились на промінчик, що пробивався з-під кришки люка.

На грудях безглуздо теліпався принайтований ноутбук.

— Чорт! — стиха вилаявся Дізфайндер. Біль-менш чистим місцем своєї гімнастерки він витер губи Піта, вдихнув повітря й щосили дмухнув проміж стиснуті зуби. Грудна клітка американця піднялась й поволі опала.

— Чорт! Чорт! Чорт! — безсило вилаявся Дізфайндер, пробуючи то штучне дихання, то масаж серця, то просто традиційні ляпаси по щоках.

Мертве залишалося мертвим.

Лише за кілька хвилин Юр трохи заспокоївся й знову позирнув нагору. Промінчик так само буденно світив у яму, жодного шелесту, стуку й звуку взагалі не долинало з поверхні.

Це насторожувало.

Дізфайндер притиснувся вухом до іржавого люка, але почув лише шурхіт власної крові в судинах.

Він знизав плечима і знову перевів погляд на мертвого товариша, що так і залишився наполовину стирчати з труби. Рівень рідини в ямі підвищився, й брудний потічок вже захльостував йому вуха. Юр знизав плечима знову й обережно підняв край люка.

Нічого не змінилося. Ніде не завила сирена, не загуркотіли по бетону чоботи, не пролунало пострілу або крику вартового. В щілину було видно лише шмат коридору з обшарпаними стінами.

Так само обережно Дізфайндер підняв кришку над колодязем, потроху — сантиметр за сантиметром посунув її убік і підняв голову. Точнісінько такий коридор тягнувся й назад. Юр закинув один автомат за спину, другий скерував вперед й обережно зробив кілька кроків — бетон шарудів під ногами, мокрі чоботи неприємно плямкали — "наче за кожним кроком роздушуєш жабу", подумав він.

Поворот.

Троє дверей.

Від дверей тягло холодом, отже вони вели надвір.

Дізфайндер поморщився й розвернувся — виходити знову на сорокаградусний мороз не хотілося. Тим більше мокрому. Думка про те, в чому саме він вимок, теж не додавала бадьорості — усякий пентюх внюхав би сморід, що поступово розходився коридором, пішов би розбиратись, і...

Двері з протилежного боку були дерев'яні й обшарпані.

"Ширма", — вперто подумав найманець. — "Далі просто повинні бути сталь і бетон".

За першими дверима ховалась невеличка кімната з плитою та якимось куховарським начинням. Юр сплюнув й зазирнув у протилежні.

Вбиральня.

Треті двері не довелось навіть відчиняти — вони так і стояли прочинені, й віяло звідти вогким теплом.

Спальня. Три ліжка, пара стільців й столик з газетами.

Нікого.

Дізфайндер зітхнув й розвернувся. Втім, двері з протилежного кінця коридору теж не довелось відчиняти — в щілину з радісним виттям увірвався сніжний вихор й Юр поспіхом штовхнув ручку від себе.

Таки ж вулиця.

Отже, каналізація вела в караульне приміщення, а шахта — така близька, зовсім поруч! — так само залишалася недосяжною.

Вікна в спальні захищено сталевими щитами з прорізами. Одна зі щілин дивилась кудись у ліс, друга показувала все ту ж порожню вежу з кулеметом, третя...

Третя виходила просто на бетонну кришку шахти.

І та кришка поволі відсувалась назад!

Волосся на голові Дізфайндера стало сторч. Він кинувся до кімнатки з люком, зазирнув — Сапер так само мирно лежав на дні. Вода піднялась і знайшла собі шлях через обличчя американця.

А величезна п'ятикутна кришка люка все від'їжджала.

Ледь відчутно здригалася земля.

— Що ж це робиться... — Дізфайндер вилаявся — безсило й нерозуміюче.

Шахта готувалась до старту — але хто, куди й навіщо збирався запускати те, що сиділо під землею?..

З темної вирви, що поступово відкривалась, валила тепла пара, й сніг танув, вже метрів із п'ять не долітаючи до гирла шахти.

— Хай йому грець!

Так чи сяк, але якщо сама доля допомагала йому — коливатись було не варто. Юр штурхонув двері