Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

Полковник мусив погодитись, але зробив це з таким виразом обличчя, з яким Понтій Пілат казав: «Оцього, як там його, забув фамілію, віддайте їхнім первосвященникам. Хай судять. До речі, коли гарячу воду нарешті подадуть, а то нема де руки вмити?».

- Що я пропоную? Підозрювана діє в районах аеропортів і вокзалу. Точніше, в ресторанах на їх території. Загинаємо пальці: в Жулянах їй світитися не з руки, в Борисполі вона прокололася, назад не повернеться.

- Я вам більше скажу, - перебив мене Старий, - на Центральному вона цілком могла спокійненько в натовпі роззяв стояти і дивитися, як ми лікті кусаємо.

- Ну то й що з цього випливає? - нахмурився Генерал. А я навіть підскочив - адже Старий мені просто таки чудову підказку підкинув:

- А те, що вона, швидше за все, знає, що ми їй на п’яти наступаємо. І вхопиться за найменшу ж можливість рвонути з міста. Та я б на її місці так рвонув! Один, пішки, по шпалам, босяка!… зараза!

- Ти би рвонув, - зітхнув Старий. - А вона ні. Ця зараза красиво зійти зі сцени повинна - з усіма зручностями. Що нам не випадає сидіти, склавши руки, і четвертого «висяка» чекати, це зрозуміло. І що краще - на п’яти нашій дамі наступати чи все ж забігти вперед і зустріти її з розкритими обіймами - теж не питання. Питання таке - де вона хапатиме цю саму можливість для відходу? Га, Сирота?

- Не знаю, як стосовно залізничного вокзалу, але думаю, що якраз на ньому варто влаштувати добрячий «хамішуцер». Нехай вважає, що ми на неї саме там чекаємо. Тепер - де будемо робити засідку? Ресторанчик автовокзалу на Московській відпадає - тісно, брудно, на додачу туди увесь час забігають хлопці з Московського ж райвідділу. А найголовніше - клієнт не той! Автобусами їздять люди небагаті. Отже, в прикупі у нас тільки Річковий вокзал. Для того, аби влітку, не поспішаючи, згуляти пароплавом вниз по Дніпру і назад, потрібні гроші, і то чималі! До того ж, ресторан у Річковому дуже непоганий. З точки зору нашої брюнетки… Там немає горішнього світла, самий інтим…

Моє начальство перезирнулось і миттю знайшло ідеальне рішення:

- Операцію проводить Подільський райвідділ, ми координуємо. Відповідальним буде Сирота.

Якщо по чесному, то не відповідальним, а крайнім. Але з начальством не сперечаються. Тому я пішечки почалапав тихим, зарослим кущами Андріївським узвозом вниз на Поділ.

Колеги з райвідділу спочатку аж затанцювали:

- Ми разом із нашими дамами займемо більшість столиків так, аби муха не вискочила. А кілька місць для нормальних клієнтів залишимо подалі від входу. Давайте почнемо вже сьогодні!

- Хлопці, халяви не буде! По-перше, бухгалтерія не затвердить кошторис на таку широкомасштабну п’янку. Хіба що - за рахунок майбутніх премій до Дня міліції.

Перспектива випити в борг чомусь не зігріла. Не пройшла й ідея скромно посидіти власним коштом. Мені пояснили, що районний карний розшук - то не ДАІ. Потім, у кожного - сім’я, діти…

- Добре, що нагадали стосовно сім’ї. Давно хотів запитати, чого це дружини деяких подільських міліціонерів скаржаться нам в Управу, що їхні чоловіки з’являються додому в чужій помаді? Кажете, в трамваї випадково зачепили, коли до виходу проштовхувався? Цікаво, цікаво! Напевне, це на Подолі лягаві їздять в трамваях, роздягшись до сімейних трусів, бо помада не на одязі, а під ним. У решті районів форма одягу традиційна. Добре, тепер по суті. Вільних місць має бути з точністю до навпаки: два столики наші, решта - клієнтам. Інакше брюнетка, котра нас цікавить, наїде на табличку «Вільних місць немає» і скаже своєму кавалєру: «Коханий, давай через швейцара візьмемо пляшечку і посидимо на лавочці коло Дніпра. Студентську юність згадаємо». Потім коханий випадково втрапляє у воду, а ми з вами - у велику… халепу. Єдина втіха - операцію починаємо сьогодні.

Подільські пінкертони ревонули: «Ура!» і розігнались займати місця негайно. Довелося на ходу зупиняти їх і пояснювати, чому Річковий вокзал - то не Жуляни і не Бориспіль, де цілодобовий кругообіг людей у природі. На Річковому, аби пригробити клієнта, потрібні сутінки, а краще - темрява. Домовилися розпочати чергування з восьмої вечора.

Я відпустив колег, повернувся на Богдана в Управу, зайшов до свого кабінетику, сів верхи на стілець і знову почав розглядати три фотографії на стінці. Знаєш, колись у студентські роки я півдня простояв у Ермітажі перед «Портретом Жанни Самарі», аж доки не заболіли ноги. Так от, портрети п’ятдесятирічних мордатих транзитників, притруєних вже відомою нам жінкою, я роздивлявся з не меншою увагою. Тепер я розумів, що між ними є певна схожість. Однаковий вік, статура, обличчя - високі залисини, консервативна стрижка, добре відгодовані карк і щоки. І ще - вираз власної значимості в погляді. З такою пикою сидять в президії урочистих зборів і фотографуються для районної дошки пошани. Таку фізію не мають - її носять!

Що там казав Старий під час нашого нічного чатування на дезертира? Мотив помсти? Але шляхи цих трьох перетнулися в одній-єдиній географічній точці лише один раз, коли вони юними піонерами відпочивали в «Артеку». Щоправда - в різні зміни і в різних загонах. От якби вбивця була їхньою ровесницею… Та це вже версія з розряду «сон рябої кобили».

Аби мені не заважали, я повісив з того боку дверей табличку, поцуплену з трансформаторної будки. Череп і відповідне текстуальне попередження мали натякати колегам, що мені краще дати спокій. В Управі знали, що я не жартую. Особливо після того, як довелося відкачувати позбавленого почуття гумору колегу з відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності. Коли він якось