Читати книгу - "Замах на бродягу"

Комісар досі пам'ятав приємний запах дьогтю, яким їх час од часу промащували. Внутрішнє трохи кокетне оздоблення рубки нагадувало інтер'єр підміської літньої дачі.

Рубка на «Чорному лебеді» була вже обставлена цілком солідно й респектабельно, як постійна квартира у місті. Крізь прочинені двері комісар угледів масивні дубові меблі, килими, зелені вазони на вишиваних скатерках. Міцні віконні рами та одвірок були оббиті лискучою міддю.

— А де ви були, коли почули шум на набережній? Здається, лагодили двигун?

Світлі очі Йєфа немов прикипіли до нього, і комісарові здалося, що він ще не знає, яку позицію йому краще зайняти й тому намагається вгамувати свою лють.

— Послухайте, мосю… Вчора вранці ви були тут і чули, як я відповідав слідчому на всі його запитання… І на ваші теж… Ваш писар усе це занотував… Потім я підписав мої свідчення… Вірно я кажу?

— Вірно.

— А тепер ви з'являєтесь знову і запитуєте в мене те саме. Це не гаразд… Адже варто мені помилитися, як ви скажете, що я брехав… Ми прості люди, мосю, ми університетів не закінчували… І я, і Хуберт — звичайні роботяги… Та й Аннеке зовсім не білоручка…

— Я лише хочу перевірити…

— А що вам тут перевіряти?! Я був на своїй баржі, робив свою справу… Раптом хтось плюхнувся у воду, а я скочив у шлюпку і врятував його… Я не вимагаю ні подяк, ні поздоровлень, ні винагороди… Я хочу тільки одного — дайте мені спокій… Мені вже набридли ваші допити. Ось як я міркую, мосю…

— Ми знайшли тих двох добродіїв, що приїздили на червоній машині.

Йєф раптом спохмурнів. Чи, може, це тільки здалося комісарові?

— Тим краще… От їх би й питали…

— Вони кажуть, що вийшли з машини не опівночі, а о пів на дванадцяту…

— Можливо, у них відставав годинник, вірно я кажу?

— Ми перевірили їхні свідчення… З набережної вони поїхали до кафе на вулиці Тюрен і були там об одинадцятій сорок…

Йєф глянув на брата, який надто рвучко обернувся до нього.

— Певно, нам краще піти в помешкання… Там можна сісти…

У досить просторій каюті, що правила за кухню та їдальню водночас, на білій емалевій плиті тушкувалося рагу. Побачивши чужинця, Аннеке, що саме годувала дитину, хутенько перебігла до спальні. Мегре встиг розгледіти широке ліжко, застелене стьобаною ковдрою.

— Може, сядемо, вірно я кажу?

Все ще вагаючись і немов проти власної волі, фламандець дістав із буфета з заскленими дверцями темний глиняний глек з ялівцівкою та дві високі склянки.

Крізь квадратні ілюмінатори видно було дерева на березі, іноді пропливав червоний дах якої-небудь вілли. Йєф із склянкою в руці довго стояв мовчки, потім сьорбнув горілки і трохи потримав у роті, перш ніж проковтнути.

— Він помер? — запитав він нарешті.

— Ні. Він уже опритомнів.

— Що ж він сказав?

Тепер настала черга Мегре побаритися з відповіддю. Він розглядав гаптовані фіранки на вікнах, мідні плетені підвазонники, фотографію дебелого чолов'яги в светрі та морському картузі, що висіла в позолоченій рамці на стіні.

Людей такого гатунку часто можна побачити на суднах: кремезні, плечисті, з моржевими вусами.

— Це ваш батько?

— Ні, мосю. Це батько Аннеке.

— Ваш батько також був річник?

— Мій батько був вантажником в Антверпені. А це, самі розумієте, робота не для білої людини.

— Тому ви й пішли працювати на баржу?

— Я почав працювати на баржах з тринадцяти років, і досі ніхто на мене не нарікав…

— Минулого вечора…

Метре сподівався піддобритися до фламандця, ставлячи йому запитання, що не стосувалися справи, але той уперто хитав головою:

— Ні, мосю! Я не брешу… Вам досить лиш перечитати ті папірці, що я підписав.

— А коли я виявлю, що ваші свідчення неточні?

— Тоді робіть, що вважаєте за потрібне.

— Ви бачили, як ті двоє чоловіків на машині виїхали з-під мосту Марі?

— Прочитайте, що я говорив.

— Вони запевняють, що не проїздили повз вашу баржу. — Кожен може говорити, що йому заманеться, вірно я кажу?

— Вони ще запевняють, що на набережній не було ні душі, і, скориставшись з цього, вони кинули в Сену здохлого собаку.

— Коли їм хочеться називати його собакою, то при чому тут я?

Аннеке повернулася, але вже без малої, яку, очевидно, поклала спати. Молодичка сказала чоловікові кілька слів по-фламандськи, той кивнув, і вона почала розливати суп.

Баржа сповільнила хід. Мегре був уже подумав, що вони причалюють, але, глянувши у вікно, побачив буксир, а за ним — три баржі, які немов через силу підіймались вгору проти течії. Вони проходили під мостом.

— Це ваша власна баржа?

— Так… Наша з Аннеке…

— Ваш брат співвласник?

— Цебто як?

— Він не має права на частину майна?

— Ні, мосю… Баржа належить тільки нам з Аннеке.

— Отже, ваш брат просто служить у вас?

— Еге ж, мосю… Все-таки, своя людина краще, вірно я кажу?

Мегре вже майже звик до його вимови, до його «мосю» і до нескінченних «вірно я кажу?», якими він закінчував кожну фразу. З насторожених поглядів білявої молодички видно було, що вона розуміє лиш окремі слова і марно намагається збагнути, про що розмовляють чоловіки.

— І як давно?

— Вже біля двох років…

— Отже, раніше він працював на іншій баржі? Де — в Бельгії чи у Франції?

— Так само, як і ми: то