Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Ні, ні і знову ні! І не агітуйте! Кістки моїх батьків перевернуться в могилі, якщо я сюди ходитиму. Самі розбирайтеся, ви за це гроші одержуєте…

— Ну що ж… У такому разі вас більше не потурбуємо, — з гіркою іронією погодився Юрій. — Попрошу тільки одне: не розголошувати нашої розмови. Забудьте її.

— Спробую. Хоч таке не забувається! Можна йти?

Юрій розгублено оглянувся на старшого оперативного уповноваженого Дроздова, який зайшов до кімнати й почув кінець розмови. Але майор удавав, нібито його не обходять чужі справи, і байдуже дивився у вікно.

Чоловік схопив перепустку і, не попрощавшись, швидко вийшов з кімнати.

— Хто це був? — спитав Дроздов, не відводячи погляду од вікна.

— Михайло Кочубієвський — змінний майстер «Оріона».

— Гол у свої ворота, — нещадно сказав майор. Такий прорахунок нанівець зведе всю нашу роботу. Дев'яносто із ста, що він перекаже розмову на фабриці.

Лейтенант тільки зітхнув.

— Чому ви зупинили вибір на ньому?

— Вихованець дитбудинку. Колишній комсомольський активіст. Виробництво знає. Живе скромно. Нібито не заплутаний ні в які махінації…

— Нібито, нібито, — похитав головою майор і повернувся до Юрія. — Треба ближче познайомитися з людиною, а не так відразу… Що ж будете робити?

Лейтенант похмуро мовчав.

— Ось і виходьте із цього становища… За скільки часу він добереться до своєї фабрики?

— Трамваєм хвилин тридцять — сорок.

— А якщо заради такого випадку візьме таксі?

— Ну, хвилин десять — п'ятнадцять. Може, й більше. Поки знайде машину.

— Ех, молоде-зелене! Ще й шахіст! Зробили неправильний хід, втратили цінну фігуру, король під загрозою. Противник теж зробив хід — ще один, і вам буде мат!.. Крім того, ви у цейтноті, — старший оперативний уповноважений глянув на годинника. — Маєте хвилин десять, щоб зарадити справі.

У мозку Юрія промайнули шахові задачі. Але до чого тут зараз дошка з білими і чорними фігурами?! За якихось десять хвилин мусить урятувати справу! Але як?! У такому скрутному становищі він ще ніколи не був!

Дроздов тим часом ніби забув про Юрія. Витяг зі столу папери і почав читати. Секундна стрілка на годиннику лейтенанта наче боролася за світовий рекорд швидкості.

— Вікторе Федоровичу, — тихо промовив Гармаш. — Нічого не придумаю.

Майор підвів голову.

— Таки нічого?

— Чорт його зна! Ніколи отак не доводилось…

— Бажаю, щоб не довелось… Критикувати ми вміємо… Але треба ще й працювати вміти, — пробурчав він і потягся до телефону. — Дроздов такий, Дроздов сякий, а без Дроздова ні до порога… Номер директора фабрики, ім'я, по батькові?

— Володимир Августович, — Юрій підсунув майорові аркуш з номерами телефонів фабрики.

— Володимир Августович?.. Добрий день!

З вами говорить майор Дроздов з відділу боротьби з розкраданням… Добридень ще раз. У кабінеті ви самі?.. Так. Так. Є справа до вас, точніше, прохання. Але це повинно залишитися між нами. Ми довіряємо вам…

Гармаш злякано стежив за майором. Що він робить?! Що він каже?!

— Так, добре… — тим часом вів далі Дроздов. — Нам дуже потрібний сьогодні ваш Кочубієвський. Не можемо в цех дозвонитися. Передайте, будь ласка, щоб рівно о восьмій вечора був в умовленому місці, де на нього чекатимуть. Зрозуміли? Рівно о двадцятій ноль-ноль. Тільки ніким не переказуйте. Самі. Так. Так. Спасибі. До побачення…

Дроздов повільно поклав трубку на важіль і пробурчав:

— Він міг би послати мене під три чорти!.. То як, — знову звернувся він до Юрія, — розумний чоловік цей Кочубієвський?

— Не знаю. Здається, з тих, як ви кажете, що «як один зав'яже…»

— А може, прикидається?

Лейтенант знизав плечима.

— Зараз там буде комедія… — немов сам до себе промовив майор. — А може, й трагікомедія, — додав він по паузі. — Звідти Кочубієвський неодмінно візьме таксі. — Дроздов глянув на годинник. — Приблизно за півгодини, найбільше за годину, будете мати насолоду знову розмовляти з ним.

— Як?

Юрій все ще не міг збагнути думок старшого онеруновноваженого.

— Я зробив за вас хід. Короля врятовано. Тепер хоч би й розкрив ваші карти Кочубієвський. Йому не повірять. Навпаки. Віднині його там вважатимуть за нашого близького друга. Цей ваш прорахунок навіть зможе де в чому допомогти. Відбудеться, так би мовити, психологічна перевірка і щирості Кочубієвського, і самого Басистого. Побачите, як зреагує директор… Але більш не робіть таких прорахунок, лейтенанте Гармаш! Ясно? — начальницьким тоном пробурчав Дроздов. — Думати головою треба!

Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.

— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!

— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.

— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!

Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.

— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.

— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.

Лейтенант знизав плечима.

— Я нікому не дзвонив.

— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?

— Чому ви так