Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Та мав, – одразу охолов Гаркуша.

– Нам з людьми водитися треба, – повчально сказав Федір, – що без них зробимо? А Людка в офіцерській їдальні обертається – хто про сто двадцять сьому дивізію бовкнув?

– Приємне з корисним, – реготнув Гаркуша. – А вона дівка апетитна, передавай вітання. Треба днями зустрітися, нехай запросить подругу. І як ти їх загнуздуєш?

– Хочеш, познайомлю з одною?

Гаркуша засопів од задоволення, та природжена обережність узяла верх:

– Іншим разом. Нам удвох розкладатися негоже, небезпечно, скажу я тобі.

– Один спить, другий пильнує?

– Краще не скажеш.

– Скоріше б кінчити тут.

– Тут скінчимо, в інше місце кинуть.

– Так, влипли ми з тобою.

– Гітлер нову зброю обіцяє.

– Єдина надія. Але, як побачиш, яка тут сила пре, моторошно робиться.

– Ти кинь. Я цю силу власними руками пошматую. Федір подивився на жилаві й сильні Гаркушині руки – такі справді можуть перервати горлянку. Але що таке руки? Мовив, скоса поглядаючи на шефа:

– Нам з тобою шляхи назад відрізані. Ти, кажуть, у зндеркоманді на Кубані бавився, а я поліцаєм на Волині. Якби не акції! – зітхнув. – Ми під Луцьком два села спалили й постріляли – рахувати не хочеться. Знаття б… І чого до поліцаїв попхався?

– У мене з більшовиками свої рахунки. – Гаркуша закатав рукав гімнастерки й стиснув важкого кулака. – Мене куркулем обізвали, у батьків землю забрали, – це простити? Питаю тебе, можна?

– А я землі не мав і не нюхав, – безтурботно посміхнувся Федір. – Мені земля до шмиги, аби життя веселе, я за веселе життя і вбити можу.

– Дурень! – люто видихнув Гаркуша. – Земля – це влада, а влада – над усе.

– Я в цю землю скількох поклав!.. – Федір удав, що сипле з автомата чергами. – Та-та-та… – Нараз замовк обличчя посерйознішало. Запитав: – Скільки танків на Самбір пройшло?

– Для чого тобі?

– А ти не придурюйся, скоро в Карпатах фронт прорвуть, а там – Європа.

– Он ти про що!

– Як фронт назад перейдеш?

– Ми з тобою скільки переходили?

– Двічі.

– І втретє перейдемо.

– А якщо ні?

– Що ж ти пропонуєш?

Федір відклав гімнастерку. Мовив розважливо:

– А коли, товаришу майоре, нам і тих, і тих у дурні пошити?

– Тобто?

– Німцям – амба, документи в нас пристойні, скоро війна скінчиться…

Гаркуша замислився: видно, подібні думки приходили й до нього.

– Ні, – мовив нарешті важко й різко, – ще не все втрачене й більшовиків у Європі зупинять. Точно зупинять, і я, поки можу, сприятиму цьому. І тобі не раджу, – насварився, – бо знаєш…

– Та знаю, – відмахнувся Федір. – Я для нашої з вами загальної пользи – про перспективи, так би мовити.

– Поки не все втрачене, – похмуро завершив Гарну ша, – мусимо битися.

– Та б'ємося ж!

Гаркуша зміряв поглядом свіже полотно на комірі гімнастерки, губи скривилися в посмішці.

– Сьогодні ввечері особливо!

– Сьогодні – профілактика.

– А завтра підеш…

– До заліщицького лісу? – не зміг приховати незадоволення Федір.

– Ні, завтра до пані Грижовської.

– Не хочеться мені туди пхатися, але ж тайник у лісі, левно, заповнений.

– Нікуди не дінеться.

– Машиніст на гарячому місці, інформація в нього вавжди свіжа.

– Завтра передамо тутешню. Все в один котел також негоже, нехай начальство думає: у нас важко… В одній шифровці всі новини повідомимо, що потім передаватимемо?

– Буде день, буде і їжа.

– Роби, що сказано.

– Та робитиму, – безжурно махнув рукою Федір. – До завтра я вільний?

– Ночуватимеш у Людки?

– Якщо не заперечуєте.

– Ночуй.

– Старий сьогодні повертається?

– Начебто.

– Скажете йому: Федір на нічному чергуванні. І мені добре, і хазяїну очі замилимо. Час воєнний, і люди військові віддають усі сили перемозі!.. – зареготав нахабно.

Гаркуша спохмурнів. Федорова безжурність і, як він уважав, легковажність іноді дратували його, але знав, що помічник навряд чи схибить, коли дійде до справжнього діла, і за удаваною розхристаністю криється натура зібрана й зосереджена, готова будь- якої хвилини відреагувати на небезпеку.

– Завтра вдень підеш до пані Грижовської, – наказав суворо. – І дивись, будь насторожі.

– Наша пані чоловікові сто очок уперед дасть, – оптимістично вигукнув Федір.

– Пані серйозна, – погодився Гаркуша. – Скажеш їй, на тому тижні в ефір виходитимемо через день – потік інформації збільшується.

Федір почухав потилицю.

– Заліщицький ліс непокоїть, – визнав. – Далеко й зв'язок ненадійний.

– Що пропонуєш?

– Нема в мене пропозицій.

– А як нема, чого скавучиш?

– Дивно, знаєте мене наче не перший день, а такі слова. Гавкаю я, скавучати давно розучився.

– А ти не гавкай, а підгавкуй. Начальству це подобається.

Федір зиркнув на Гаркушу так, що можна було зрозу, міти: їхні думки про начальство не зовсім сходяться. Аде в суперечку не встряв. Мовив тільки наче не до ладу:

– Не дає мені спокою той шофер…

– Пожалів?

– Ну, скажете… Просто якийсь хробачок.

– Нічого, – заспокійливо махнув рукою Гаркуша, – на бандгрупу спишуть, і кінці у воду. До речі, – насупився, – підеш до заліщицького лісу, роздивись там раніше. Обережно, потихеньку, за мочаром велику галявину обійди – якщо енкаведистська засідка, завчасно побачиш.

– Побачиш!.. – похитав головою. – Пам'ятаєте, коли фронт під Житомиром переходили?..

– Самі винні, недогледіли, – заперечив Гаркуша. – Слава богу, обійшлося.

Федір мимоволі помацав рубець на лівому боці, мерзлякувато зіщулився: трохи лівіше – і лежати б десь під соснами на березі Тетерева.

– Так, недогледіли, – погодився і подумав, що це – урок на майбутнє.

Старший лейтенант Павлов у супроводі двох солдатів з комендатури крокував по вулиці Пелчевській. Солдати, як і належало, відстали на крок-півтора, а Павлов, затягнутий рішучими ременями, ішов і роздивлявся суворо, як і належить старшому комендантського патруля, – все тут навколо підвладне йому, і один він відповідає за порядок на цій довгій вулиці з бічними кривулястими завулками обабіч.

Народу на вулиці мало, рідкі перехожі поштиво поступалися патрулеві дорогою, дехто (Павлов помічав це) заздалегідь переходив на інший бік, у старшого лейтенанта виникало навіть бажання іноді підкликати такого втікача й перевірити документи, але пам'ятав інструкції коменданта міста про ввічливість і лояльність до цивільного населення, наляканого фашистською окупацією.

Справді, для чого зупиняти сивого дідугана, котрий явно ухилявся від зустрічі з військовими? Йому вже років вісімдесят, якщо не більше, дезертиром аж ніяк не може бути.

Певно, просто звик розминатися з солдатами, кажуть гітлерівці іноді брали перших-ліпших перехожих заложниками й потім розстрілювали, – звичайно, обходитимеш військовий патруль десятою дорогою.

Павлов зупинився, і солдати одразу насторожилися