Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Себто?

— Пивка попити правильного, у саунку сходити, на риболовлю там. Ти не рибалка?

— Ні.

— Я місця знаю — повний атас. Жерех бере — во, як порося. Чехоня на резинку — за раз кіло… На базарі одна така рибина на долар тягне.

— Не вб’ють же вони тебе, — Командо ще раз крутнув шашлики.

— Може й не вб’ють. А тільки дід їхній, вітчим Лідчин, а баби Наді другий чоловік…

— Ну, хлопчики, скільки чекати можна… — закомизилася Марина, підійшовши до мангала.

— На місце! — кинув Командо.

Дівчина затнулася і зникла.

— Ну, блін, ти дайош, — заповажав Олійник. — Викапаний Кашпіровський.

— То кажеш, дід їхній?

— Помер, сердега. А я його ще застав. Здоровий був бугай.

Давай, каже, Васько, вріжемо по маленькій, для престижу. І врізав. Ногами, кажуть, посовав і — от вінта. Я так думаю, вони слово якесь знають. Бабця може й не відьма, а просто стара сволота, а Лідка — та обвідьмилася, натурально. Ще наврочить. А я ще хочу пацана собі зробити.

З ним на риболовлю сходити. Пішли вже, оно твоя б’є копитами.

Шашлики додали компанії доброго гумору. Марина, трохи налякана й стишена, приглядалася до Командо.

— А я так і не знаю, як вас звати? — вибрала момент.

— Ферапонт Африканович, — Командо проковтнув кусень шашлика. — Ну, хлопці, дай Боже, не останню, — перехилив пластиковий стаканчик.

Зірка прямувала до ліцейської їдальні.

— Вам туди зараз краще не ходити, — попередила чергова вчителька, — там санепідстанція. Дієтсестра навела. Вони на Лідчині помиї акт складають.

З їдальні вийшла комісія. Зірка швиденько вскочила у найближчі прочинені двері. Зустріч з Петропавловичем до її планів не входила.

Щілина забезпечувала поле спостереження. Скажи хтось, що вона як таємний агент Нікіта буде нишпорити, стежити, споглядати, плюнула б межи очі.

Ще бракувало міняти парики, авта і когось застрелити. Чи це ти, Зірко Симчич, професорка ліцею, особиста знайома Біла Клинтона! Якби не три труни і одна дівчинка в американській лікарні… Командо запитав, чи може вона когось убити…

Петропавлович ввічливо, ба навіть запопадливо провів комісію до виходу, швидко повернувся до дієтсестри.

— Треба хоч зрідка думати, — просичав їй в обличчя, стукаючи себе по лобі. — Нам що, мало слідства?

Скандального розголосу? Ось ви мені де зі своєю піонерською принциповістю, ось де. Хочете мене обскочити?

Попереджаю!

Зірка зачекала, доки кроки Петропавловича затихли в кінці коридору. В їдальні червона, розпашіла Лідія совала відра з помиями, аж хлюпало з них на підлогу. І сичала з люті на дієтсестру.

— Ну, суко чорнорота, ну, падло горбате, діждеш!

Забачивши Зірку, перемкнулася, сказала спокійно, поділовому:

— Як там твій жених?

— А що?

— Нічого. Скоро на свайбу покличеш? Чи пропав?

Познайомився зі мною і — щез з твого горизонту? Жартую.

Ходімо. Ти на машині? Тоді харч свиням завезем. Не пропадать же добру.

Вдома Лідія занесла відра в саж, запорпалася там. Зірка пройшла до будинку.

— Сурйозний в тебе наречений, а мою Лідку щастя минає. Єдному Бог дає сяк, а другому — овак, — баба Надя зітхнула.

— Ти нічого не помічаєш?

— Ні.

— Може я зовсім з глузду з’їхала на старість, але вона — вагітна.

— ?

— Кажу тобі — повнота якась не така. І харчами перебирає, а раніше все підряд як за себе кидала. І не п’є зараз. Зовсім. І дратівлива, я такою самою була, як нею ходила.

А вчора, бачу, вогірки з стратегічного запасу витягла і зжерла. А вона до них нікому доторкнутися не давала — хотіла на базарі продати. Сама їсть, а сама плаче з люті, що живі гроші поїдає. Крий, Божа мати. Тільки ти мене не виказуй. Ти чого, Лідко, вихідного плаща взяла?

— Нехай у дурці бачать, що видають Травіату жінкам солідним, а не шльоркам якимсь.

Лідія пакувалася, натоптувала торбу м’ясом, діставала трилітрову банку з закрученим солоним салом, літрову — з домашнім паштетом.

— Бачу, з весіллям твій бахур не поспішає. Діло відоме.

Накрутить тобі динаму і кине. І полетиш, як ми всі літаємо.

Ти хоч до ладу знаєш, хто він, звідки? Де ви познайомилися?

Може він бандюган якийсь, аферист. У нього й морда розбійна…

— Чого ти така зла, Лідо? Заради чого? Чого тобі не вистачає? Що у тебе — два горла? Я так думаю, що люди живуть заради задоволення… А наречений мій — людина порядна. Ми з ним у театрі познайомилися.

— Мабуть, у театрі воєнних дій. Бо не схожий він на любителя балету. Втім не моє то діло. А тебе, виходить, теж можна за живе зачепити. А я вже думала, що ти, як та зірка на небі, свята та праведна, всім вичитуєш… Я й живу заради задоволення. Можу відкрити тобі свого секрета — кричи першою. Наш народ крику боїться, крик поважає. З гавкунами ніхто зачіплятися не хоче. Опришкуватих поважають і бояться. І живеться нам, скандальним бабам, легко і весело.

За рецепт з тебе гроші не візьму. Як з подруги, — Лідія засміялася. — Чого ти мене так роздивляєшся? Вперше побачила? Ліда я. Ліда Олійник.

Лідія все ще була збуджена, незвично балакуча.

— Ну,