Читати книгу - "Салимове Лігво"

Що? Яке саме погане?

Денні не знав.

Вони його переконували, дратувалися, вмовляли. Денні тільки хитав головою – повільно і заперечливо. Так, він розуміє, що мусив би пам’ятати, але згадати не може. Чесно, ніяк не може. Ні, він не пам’ятає, щоб він за щось перечепився і впав, чи чогось такого. Просто… все стало темним. Дуже темним. А наступне, що він пам’ятає, – як він лежить на стежці сам-один. Ралфі зник.

Паркінс Ґіллеспі сказав, що посилати людей у ліс серед ночі немає сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Він з Ноллі Ґарденером, Тоні Ґліком та Генрі Петрі походили туди й назад по цій стежці і вздовж узбіч Джойнтер-авеню та Брок-стріт, гукаючи у портативні мегафони.

Зрання наступного дня Камберлендська поліція і поліція штату разом почали координовані пошуки у тій ділянці лісу. Коли нічого не було знайдено, пошук розширили. Чотири дні вони обшукували хащі, а містер і місіс Ґлік бродили по лісах і полях, пробираючись між завалів дерев, залишених ще тією стародавньою пожежею, викликаючи ім’я свого сина з безкінечною і розпачливою надією.

Коли й це не дало результатів, прочесали Теґґартів ручай і Роялову річку. Безрезультатно.

На п’ятий день Марджорі Ґлік розбудила свого чоловіка о четвертій ранку, нажахана до істерики. Денні зомлів і упав у коридорі верхнього поверху, радше за все, коли йшов до туалету. Швидка допомога відвезла його до Клінічного шпиталю Центрального Мейну. Попередній діагноз був: гострий і запізнілий емоційний шок.

Чинний лікар, чоловік на прізвище Ґорбі, відвів містера Ґліка вбік.

– Чи траплялися коли-небудь у вашого сина напади астми?

Містер Ґлік, напружено моргаючи, похитав головою. Менш ніж за тиждень він постарішав на десять років.

– Були якісь прояви ревматичної лихоманки?

– У Денні? Ні… тільки не в Денні.

– А чи робили йому протягом останнього року туберкулінову пробу?

– Туберкульоз? У мого хлопчика туберкульоз?

– Містере Ґлік, ми просто намагаємося з’ясувати…

– Мардж! Марджі, підійди-но сюди!

Марджорі Ґлік підвелася і повільно рушила коридором. Обличчя в неї було бліде, зачіска безладна. Вона мала болісний вигляд жінки в лещатах жорстокої мігрені.

– Денні робили у цьому році в школі яку-небудь туберкулінову пробу?

– Так, – апатично промовила вона. – На початку навчального року. Реакції не дало.

Ґорбі запитав:

– Він кашляє вночі?

– Ні.

– Скарги на біль у грудях або в суглобах?

– Ні.

– Болісне сечовипускання?

– Ні.

– Якісь аномальні кровотечі? Кров з носа чи кривавий кал, чи навіть аномальна кількість подряпин або синців?

– Ні.

Ґорбі всміхнувся і кивнув:

– Ми хотіли б потримати його у нас для обстеження, якщо можна.

– Звичайно, – сказав Тоні. – Звичайно. У мене «Синій Хрест»[77].

– У нього дуже уповільнені реакції, – сказав лікар. – Ми зробимо кілька рентгенівських знімків, спинномозкову пункцію.

Очі Марджорі Ґлік повільно витріщалися:

– У Денні лейкемія? – прошепотіла вона.

– Місіс Ґлік, поки важко…

Але вона вже зомліла.

Бен Міерз був одним з тих добровольців Салимового Лігва, які шукали Ралфі Ґліка, прочісуючи хащі, і не отримав за свій клопіт нічого, крім застряглих за манжетами штанів реп’яхів нетреби та гострого нападу сінної лихоманки, спричиненої пізньоквітним золотушником.

Після третього дня пошуків він зайшов до Євиної кухні з’їсти порцію равіолі з бляшанки, щоби потім упасти в ліжко, поспати перед писанням.

Там він побачив Сюзен Нортон, яка поралася біля кухонної печі, готуючи щось на кшталт смаженини з фаршу з овочами. Чоловіки, які щойно повернулись додому з роботи, сиділи навколо столу і, прикидаючись, ніби балакають, хтиво глипали на неї – на Сюзен була підв’язана вище пупа вилиняла картата сорочка та обрізані зі штанів вельветові шорти, Єва Міллер прасувала у відокремленому від кухні закуті.

– Агов, а ти тут що робиш? – запитав він.

– Готую тобі пристойну їжу, щоб ти не перетворився зовсім на тінь, – відповіла вона, а Єва пирхнула сміхом з-за рогу стіни.

Бен відчув, що в нього палають вуха.

– Куховарить направду добре, вона вміє, – сказав Проноза. – Я розуміюся. Я додивляюся.

– Екби ти іше дужче додивлявсь, у тебе б й очі повипадали з очниць, – докинув Ґровер Верілл і захихотів.

Сюзен накрила смаженину кришкою, поставила в духовку, а потім пішла на задній ґанок почекати до її готовності. Сонце сідало червоне, хворобливо спаленіле.

– Є хоч щось?

– Ні, нічого.

Він дістав з нагрудної кишені пом’яту пачку сигарет і закурив.

– Від тебе пахне так, немов ти цілком скупався у «Старому лісовику»[78].

– З нього користі, як з бика молока, – простягнув він їй руку, показавши пухирці від укусів комах і ледь загоєні подряпини. – Сучі москіти та колючі кущі.

– Як ти гадаєш, що з ним сталося, Бене?

– Бозна, – видихнув він дим. – Можливо, хтось підкрався зі спини до старшого брата, гахнув його наповненою піском шкарпеткою або чимсь таким і вхопив малого.

– Ти вважаєш, що він уже мертвий?

Бен подивився на неї, щоб побачити, якої їй хочеться відповіді – чесної чи лише обнадійливої. Він узяв її за руку, сплівши її пальці зі своїми.

– Так, – коротко мовив він. – Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказів, але я так думаю.

Вона спроквола похитала головою:

– Я сподіваюся, ти помиляєшся. Моя мама і деякі інші пані цим часом ходили посидіти з місіс Ґлік. Вона геть у знетямі і її чоловік також. А той інший хлопчик блукає там, неначе привид.

– Угу, – відгукнувся Бен.

Він дивився вгору, на Дім Марстена, не вельми уважно слухаючи. Віконниці там були зачинені; вони відчиняться пізніше. Коли западе темрява. Віконниці відчиняться, коли западе темрява. На цій думці, на її ледь не заклинальній характерності він відчув, як ним перебіг якийсь хворобливий холод.

– …ввечері?

– Га? Вибач? – озирнувся він на неї.

– Я казала, що мій тато хотів би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечері. Ти зможеш?

– А ти будеш вдома?

– Звичайно, буду, – відповіла вона і подивилась на нього.

– Гаразд. Добре.

Йому хотілося дивитися на неї – вона була такою гарною в цьому призахідному світлі – але його очі, немов магнітом, притягував Дім Марстена.

– Він притягує тебе, правда? – промовила вона; і це прочитання його думки, аж до самої метафори, було ледь не моторошним.

– Так. Він притягує.

– Бене, про що ця, нова, книжка?

– Не зараз, – сказав він. – Дай іще час. Я розкажу тобі, тільки-но зможу. Вона… мусить сама себе витворити.

Саме в цю мить їй захотілося сказати йому «я тебе кохаю», сказати ці слова з тією легкістю і беззастережністю, з якою ця думка виринула на поверхню її розуму, але вона прикусила язика. Вона не хотіла такого казати, коли він дивиться… дивиться на той пагорб.

Вона підвелася:

– Піду погляну на смаженину.

Коли вона його полишила, він далі курив і дивився туди, на Дім Марстена.

Коли вранці двадцять другого числа Лоренс Кроккет сидів у своєму офісі і, прикидаючись, ніби читає понеділкову кореспонденцію, зиркав на цицерони своєї секретарки, задзвонив телефон. Він багато думав про власну ділову кар’єру в Салимовому Лігві, про ту маленьку іскристу машину на заїзді Дому Марстена, про угоди з дияволом.

Іще до того, як угоду зі Стрейкером було консумовано (ловкенький термін, гаразд[79], подумав він, обмацуючи очима перед секретарчиної блузки), Лоренс