Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

«Так. Це — просто і страшно…», — відгукуюся луною порожньою по хвилі короткій, хмільну золотаву рідину — щедрим ковтком — до нутрощів своїх приймаючи гостинно.

На виставку живопису — їду — я-художниця-справжня.

Снують митці, жучки з очима маніакальними, по залі величезній, ошатній, полотнами живописними вздовж і впоперек заставленій, збоченствами різноманітними — уявою творчою — кидають виклик — тим, хто сюди завітав, мистецтва «чистого і високого» спраглий.

«Вітаю Надійку!» — пан Збігнєв Пекарський із Чехануви вигукує. Лисий і згорблений, з попсованими зубами і ріденькими сиво-рудими вусами на тлі жовтуватої шкіри немолодого вже обличчя.

«О, найчарівніша королівно, радий бачити!» — пан Станіслав Качоровський із Познані зупиняє мене. Руку мою до вуст своїх бридких та вологих підносить.

Привітами усі розкидаються.

Поляки, німці, бельгійці, чехи…

Художники, науковці, журналісти… Чоловіки та жінки.

Знайомі та незнайомі обличчя.

У поглядах їхніх неприхована хіть. Є.

І є — неприхована заздрість. Але — щирості — у жодному.

І тоді — порятунку — чи бодай натяку скупого на віру у порятунок примарний — панічно відшукати намагаюся. За нитки усі — видимі і невидимі — хапаюся обнадійливо.

І — радості спрагла, радості не знаходжу.

У себе зазираю — глибоко, а себе — не бачу. Піявкою ненажерливою і слизькою в свідомості моїй прихисток собі теплий відшукала — байдужість. Велика і — світова. Наче — океан. Або — наче виставка живопису.

Мене нічого — більше — не цікавить — ні талант, ні слава, ні гроші, ні успіх, ні — увага чоловіків найкращих, які б мені належати могли — забажала би тільки!.. Усе — байдуже. Тепер. Раптом. Стає. Амбіції молодечі — а до біса ж їх було! — як та дзен-буддійська (чи бозна-яка-буддійська) кундаліні-енергія — у тілі й у серці — сном летаргійним засинають — про себе зовсім не нагадуючи.

Краще книжку мудру — проти ночі — почитати, чи — Богові невидимому помолитися з вірою, — міркую так, — і вранці перевтіленою у когось іншого — кращого, простішого, істиннішого — прокинутись, аніж марнославством отут, гав і ворогів довкола себе збираючи, тішитися.

Втомилася. Бути такою. Якою стала. Колись.

«Надіє!» — хтось мене кличе.

Озираюся. І — очам своїм — повірити не можу!

Нестор Литвинюк.

Художник київський. Краківський художник.

Чоловік зимовий. Із минулого мого. Зі спогадів моїх — болючих і світлих…

Коли ми до Кракова приїхали — як і обіцяв — допоміг мені. З академією.

Але потім… несподівано зник — із мого життя. У невеличкій кімнатці гуртожитку студентського оселивши мене, сказав, що має справи якісь невідкладні — владнає їх і повернеться. До мене. Вкотре повторив, що — любить. І зник. Я добре пам’ятала слова Атени — «у Нестора в Польщі є жінка» — іще одна жінка… Але думати про це — тоді — не хотіла…

А згодом, вже значно пізніше — коли у колег тамтешніх розпитувати почала за Нестора Литвинюка, художника київського — «До Америки втік» — звістку таку почула. І дивно стало мені після звістки такої. Від кого — втік?.. Плечима знизували — не знали.

Навчання моє в Академії перетворилося на ланцюжок буднів святкових, де місця — для тріумфів гучних та розчарувань прикрих — однаково було, порівну.

Дурнички собі завжди нові вигадувала. Недитячі вже. Наприклад,

У ворожки однієї його придбала. Була та річ мені другом вірним — коли скрутно чи нудно було. До ниточки недовгої прив’язаний — конус із срібла найчистішого — на запитання мої розгойдувався за стрілкою годинниковою — коли «так» відповісти хотів, і просто — по ліній прямій — коли «ні». Захопилася забавкою тією надто. Що навіть не помітила, як запитувати про те почала, про що запитувати не варто ніколи. Так жінок своїх залицяльників упізнавала. І самих залицяльників. Знала про хвороби їхні любовні і любощі їхні ненаситні. Про дітей і гроші. Про усе, що мене геть не цікавило насправді. Бо про те, що цікавило — завжди — запитати — у маятника срібного — боялася, — забобонною ставала ніби, цікавість жіночу дику аскетично приборкуючи, ігри дурні припиняла хутко і якнайглибше пірнала у себе — аби страх власний перебути там, на грузькому дні підсвідомого.

Про Нестора — жодного разу — не запитала.

Якось Тувім Марія — подруга моя університетська — попросила на долю їй поворожити — за допомогою забавки отієї срібної. Вона тоді у професора одного сивого, відомого графіка книжкового закохалася. Одруженим був, та ще й доньку мав — від Марії на три роки старшу. Варто чи не варто, — дізнатися тільки хотіла, — за нього — як за чоловіка — боротися. Не варто, — маятник відповів на  запитання її доречне. А коли я прискіпливіше допитуватися почала про деталі усякі — дізналася, що професор сивий, графік книжковий не у Марію зовсім, а в іншу свою студентку закоханий палко. Щоправда, шукати ту іншу — я не шукала, бо — усіх перераховувати, аби дізнатися — часу і сил багато було потрібно… Сказала Марії, як є. І — «У тебе інша доля, молодша і красивіша», — додала до всього. А вона — що то я навмисне так підлаштувала, що заздрю її коханню таємному і не хочу, аби щастя було у неї… І язиком довгим — наче віхтем смердючим — у всьому відділенні нашому лопотіти почала, що я — із серцем черствим та з думками недобрими щодня на лекції приходжу. Мовляв, подалі тримайтеся від неї, бо вона — як це сказати, ну самі знаєте, якась… темна дуже… зла у собі забагато носить…

Отож, після випадку такого невдячного я свого маятника заховала в речах усіляких неважливих — що їх завжди шкода викидати, але ж і користі від них знайти  — теж годі вже. Не ворожила більше на долю власну, на чужі долі. Нічого не запитувала. Більше. Бо