Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя за життям, Кейт Аткінсон 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

1 646
0
13.09.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя за життям" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 116
Перейти на сторінку:
Ви би бачили, який там сніг, — сказав власник пабу, перехиляючись через широкий відполірований мідний шинквас. — Може, ми тут на багато днів застрягли.

— Як це — днів?

— Випийте ще. Сьогодні все одно нікуди не підете.

Як лисиця в норі

Вересень 1923 року

То ти тепер узагалі не ходиш до доктора Келлета?

Іззі відкрила емальований портсигар, де акуратним рядком лежали цигарки «Собраніє», і простягнула їй. Іззі з усіма поводилася як із ровесниками. Це лестило, але свідчило радше про її лінощі.

— Мені тринадцять, — сказала Урсула. Як про неї, то це була відповідь на обидва запитання.

— Зараз дорослішають рано. А життя, знаєш-но, буває коротке, — сказала Іззі, виймаючи довгий мундштук із чорного дерева і слонової кістки. Вона роззирнулася у пошуках офіціанта, який підніс би їй запальничку. — Я скучаю за твоїми візитами до Лондона. Пам’ятаєш, як ми ходили на Гарлі-стрит, а тоді в «Савой» на чай? Було весело.

— Я вже рік не ходжу до доктора Келлета. Вони вирішили, що я вилікувалася.

— Ну, і прекрасно. А мене lα famille вважає невиліковною. Звичайно, ти jeune fille bien élevée і не знаєш, як це — бути цапом-відбувайлом і спокутувати гріхи інших.

— Та ні, мені здається, прекрасно я все уявляю.

У суботу після обіду вони зайшли у «Сімпсонс». «Панянки на вигулі», — сказала Іззі. Просто у них на очах їм відрізали великі окрайці яловичини з кров’ю. Мама Міллі, місіс Шоукросс, була вегетаріанкою і, мабуть, обурилася б, забачивши такий кусень м’яса. Г’ю звав місіс Шоукросс (Роберту) богемою, а місіс Ґловер — ненормальною.

Іззі схилилася до юного офіціанта, який метнувся до неї, щоб підкурити.

— Спасибі, любий, — протуркотіла вона і поглянула йому просто у вічі так, що він зашарівся і став точнісінького такого кольору, як м’ясо на тарілці, а тоді відмахнулася байдужим порухом руки і сказала Урсулі: — Le rosbif.

Іззі любила припорошити розмову французькими вкрапленнями. («У юності я пожила в Парижі. І, звісно, під час війни...»).

— А ти говориш французькою?

— Ну, я вчу її у школі. Це не значить, що я нею говорю.

— Ти в нас така цікава, — Іззі глибоко затяглася через мундштук, а тоді надула приголомшливо червоні губки, ніби збиралася зіграти на трубі, і видихнула дим. Кілька чоловіків, які сиділи навколо, зачудовано обернулися. Вона підморгнула Урсулі. — Напевно, déjà vu — це перші французькі слова, які ти вивчила? Бідашечка. Може, ти в дитинстві вдарилася головою. Я, мабуть, таки вдарилася. Що ж, призволяймося, я дуже голодна, а ти? Мені прописали лікувальне голодування, але всьому є якась межа.

Й Іззі взялася пиляти яловичину.

Коли Іззі підібрала Урсулу на платформі в Мерілебоні, то була аж зелена — її «трохи нудило» від устриць і рому («не треба їх мішати») після «розгульної» ночі у клубі на Джермін-стрит. Тепер вона забула про ті устриці і їла так, ніби тиждень і рісочки в роті не мала, хоча завжди заявляла, що мусить «стежити за фігурою». Ще Іззі заявляла, що «бідна як церковна миша», ось тільки грошима розкидалася навсібіч.

А нащо, мовляв, і жити, якщо не можеш погуляти? («У неї не життя, а суцільні гульки», — бурчав Г’ю).

Іззі буцімто мусила себе балувати, аби якось пом’якшити той факт, що «вступила до лав трударів» і заробляє собі на хліб, «барабанячи» на друкарській машинці. «Як її послухати, то можна подумати, що вона вугілля розвантажує», — жовчно кинула Сильвія після рідкісного і доволі напруженого родинного обіду в Лисячому закутку. Коли Іззі поїхала, Сильвія взялася незграбно помагати Бріджит зібрати вустерські фруктові тарелі і сказала:

— Вона все життя меле дурниці, відколи навчилася говорити.

— Це родинна реліквія, — Г’ю втрутився, щоб порятувати тарілки.

Іззі примудрилася влаштуватися в газету («Бозна як», — сказав Г’ю) і тепер писала щотижневі колонки. Її колонка називалася «Пригоди сучасної синьої панчохи» і пояснювала, як воно — бути «незалежною».

— Усі знають, що тепер чоловіків на всіх не вистачає, — сказала вона, терзаючи булочку за столом у стилі Регентства в Лисячому закуті.

— Але ж ти їх десь знаходиш, — пробурмотів Г’ю.

Іззі його мовби й не почула і марнотратно мазюкала хлібець маслом, нехтуючи каторжною працею корови:

— Стільки хлопчиків загинуло. Нічого не вдієш, треба жити, як можемо, без них. Сучасна жінка мусить дбати про себе, не сподіваючись на дім і родину. Вона мусить навчитися бути емоційно, фінансово і, що найважливіше, духовно незалежною. — («Дурниці», — це знову Г’ю). — На Великій війні жертвували собою не тільки чоловіки. — («Тільки вони мертві, а ти ні, всього й різниці», — це вже Сильвія. Крижаним тоном).

— Звісно, — сказала Іззі, свідома того, що біля неї стояла місіс Ґловер з віндзорським супом, — жінки з нижчих класів працювали завжди.

Місіс Ґловер кинула на неї недобрий погляд і міцніше стиснула черпак. («Віндзорський? Смакота, місіс Ґловер. А що ви в нього кладете? Та невже! Як цікаво!»).

— Ми, звісно, рухаємося до позакласового суспільства, — і від адресованої Г’ю ремарки місіс Ґловер зневажливо пирхнула.

— То ти цього тижня більшовичка? — уточнив Г’ю.

— Усі ми тепер більшовики, — легковажно відмахнулася Іззі.

— А ще сидить за моїм столом! — Г’ю розсміявся.

— Ото дурепа, — сказала Сильвія, коли Іззі нарешті рушила на станцію. — І вся розмальована. Ніби на сцену зібралася. Хоча у себе в голові, звісно, вона завжди на сцені. Вона — сама собі театр.

— І ще ця стрижка, — сприкрено докинув Г’ю.

Годі й казати, що Іззі перша серед їхніх знайомих постриглася під каре, і після цього Г’ю заборонив жінкам у своїй родині обстригати волосся. Щойно він сказав своє вагоме батьківське слово, зазвичай несхильна до бунту Памела вирвалася з Війні Шоукросс до міста, і повернулися дівчата вже обстриженими й підголеними. («Так зручніше грати в теніс», — розважливо пояснила Памела). Свої важкі коси Памела зберегла — хтозна, як реліквію чи як трофей.

— Бунт у наших рядах? — спитав Г’ю.

А що ані Г’ю, ані Памела не були схильні до суперечок, на тім розмова і згасла. Коси тепер жили в глибині Памелиного комода.

— Може, колись на щось згодяться, — сказала вона, хоча ніхто в родині не міг уявити, на що.

Сильвія недолюблювала Іззі не лише через

1 ... 23 24 25 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя за життям, Кейт Аткінсон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя за життям, Кейт Аткінсон"