Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Скорботна п'ятниця 📚 - Українською

Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Скорботна п'ятниця" автора Мігель Анхель Астуріас. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 78
Перейти на сторінку:
було дорікати тобі, але можна було подумати, що ти злякався. А тепер усе виходить на краще.

— От і гаразд, — погодилася мати, — хоч можна також…

— Ні, Крісанто, ніяких «можна» і «також». Бо тут уже одне: або замовляти, або не замовляти, та тільки кожен хоче для себе краще, а не гірше.

— У тебе, Северо, завжди якісь дивні пояснення, що ними ти ще ніколи нічого до ладу не пояснив.

— Ради бога, не сваріться. Тато вже сердиться, тож дай йому спокій, мамо. Я розумію, що він хоче сказати. Не виставляти Іуду для Тантаніса-Сімборіо було б капітуляцією.

— Браво! — схвально вигукнув старий.

Від того вигуку в нього випала з рота череп’яна люлька й розбилась на друзки. Він став навколішки, щоб зібрати їх. Скільки років ця люлька була йому товаришем у хвилини задуми!

— Я тобі куплю нову, тату.

— У нього їх повно — не здумай викидати гроші, — сердито мовила мати. — І він не любить нових люльок. До того ж йому шкідливо стільки курити.

— Усе це зовсім не аргумент проти бажання мого сина подарувати мені люльку.

— Тепер, Северо, — головне — покликати майстра Іуд. Дай боже, щоб він не набрав десь іншої роботи. Бідолаха пішов геть ошелешений, коли прийшов удруге чи втретє, а батько сказав йому, що цього року ми не будемо виставляти Іуди. Мені його було дуже жаль: він такий бідний…

— Йому платять не за бідність, — прогугнявив старий, підводячись із черепками в руці, — а за роботу. До того ж чималі гроші.

— Ото зрадіє бідолаха, — докинула донья Крісанта, — коли дізнається, що в домі Сімборіо не відцуралися традиції.

— Може, хоч це вплине на нього і він нарешті виготовить Іуду, який нас прославить на все передмістя. Останнім часом він робив такі потворні опудала.

— Та то ж для того, щоб дошкульніше висміяти запроданця.

— Висміяти… Він уже не надавав їм людської подоби: мабуть, погубив свої ескізи.

— Я з ним поговорю, — сказав Рікардо, — і попрошу його, щоб він якнайкраще виконав наше замовлення.

— І зробив Іуду схожим на котрогось із твоїх професорів?

— Ні, тату, присягаюся, що ні.

— Я вже казала, — втрутилася донья Крісанта, — що зробити його схожим на когось означало б порушення традиції. Тоді краще й зовсім не виставляти. Опудало має бути таким, щоб воно кожному здавалося схожим на багача, на якого він злий, який саме йому насолив, саме перед ним завинив, і водночас воно не повинне бути схоже на жодну конкретну людину.

— Іуда, щоб насправді бути Іудою, повинен скидатися на кожного з багачів, не будучи схожим ні на кого, — підтвердив дон Северо. — Уперше я це почув, щойно одружився з твоєю матір’ю, коли мій тесть гомонів про щось схоже з одним із своїх братів. І що я тобі маю сказати, — засміявся старий, вищиривши жовті від нікотину зуби, жовті, наче його розбита люлька, наче всі його люльки, — поскільки я був нетутешній і тільки час від часу приїздив продавати коней з Перу, де народився й виріс, вільний і щасливий, під гомін Урубамби, то спершу гадав, що всі оті балачки про Іуду — натяки на мою особу. Мені було незрозуміло, як це люди, поглинуті матеріальними клопотами, обтяжені нелегкою працею, котрі тільки й знали, що кололи свиней, розрубували й розробляли туші, сортуючи м’ясо й нутрощі, знаходили час змагатися в суперечках про Іуду.

— Краще б ти був сидів на своїй Урубамбі.

— А я, мамо? — аж підскочив Рікардо.

— Ох ти ж, дитино моя! — засміялася мати, дивлячись із любов’ю на сина.

— Така вже доля. Двічі разом із товаром, чистокровними кіньми, я мало був не втопився у Тихому океані. Одного разу біля берегів Панами, вдруге — у Фонсекській затоці. Відтоді тільки-но побачу якусь гору чи вулкан, вони мені видаються зовсім маленькими. Хвилі, що здіймалися й падали тоді на корабель, де всі ми чекали смерті, були вдесятеро більші. Ті велетенські, височенні хвилі так і стоять у мене перед очима, геть руйнуючи всякі уявлення про розміри. Після того собори й великі будівлі здавалися мені щонайбільше мурашниками.

— Великими були тільки твої люльки.

— Але по-іншому, так би мовити. Справді, іноді починаєш відчувати і відчуваєш чимраз дужче, що люлька більша від твоєї руки, і через це намагаєшся обхопити її, затиснути пальцями, не дати їй рости далі. А люлька знай росте й росте, і бувають хвилини, коли аж опускаєш руку під її тягарем, — така вона стає велика, так багато місця займає.

— Піду скажу, — підвелася з крісла-гойдалки донья Крісанта, зіпхнувши з колін кота і обтрусивши обома руками кофту й спідницю від шерсті, — піду звелю в крамниці, щоб переказали тому пришелепкуватому майстрові Іуд, що ми хочемо поговорити з ним. Бо вони можуть сказати, що нас немає вдома.

За хвилю вона повернулася.

— А що я вам говорила. Вони вже сказали йому, буцімто нас немає. Добре, що я надійшла. Що то, коли господиня ще вештається. — І, повернувшись до чоловіка, додала: — Він тут.

— Доброго дня вам, — привітався, заходячи, «майстер зрадників», тримаючи сомбреро кінчиками пальців обох рук, що сягали йому до колін.

— Проходь, Матісано. Як твої справи? — мовив у відповідь дон Северо.

— Та йдуть, сеньйоре, йдуть.

— Тобі казала хазяйка, що ми й далі виставлятимемо Іуду?

— Та я ж оце ходила туди, то вже, мабуть, сказала.

— Мамо… — втрутився Рікардо: йому набридли постійні дріб’язкові суперечки між батьками, що їх вони не приховували навіть перед сторонніми людьми.

— Так, сеньйора мені сказала, щоб я, як і в минулі роки, зробив вам опудало. І щоб воно було гарне, показне. Зроблю, як скажете, тільки коштуватиме більше, бо подорожчали матеріали.

— Матеріали… от вигадник, — мовила донья Крісанта, розправляючи спідницю, перше ніж знов усістися в гойдалку; щойно вона там умостилась, як кіт вискочив їй на коліна. — Матеріали — таке скажеш! Старі лахи…

— Старі лахи? Не кажіть, доньє, не кажіть. Дещо, звісно, доводиться використовувати, але полотно, з якого шиється опудало, солома для набивання, фарби, щоб навести брови, вії, губи, та руде волосся на перуку коштують чимраз дорожче.

— А чому б не віддати йому старий татів одяг, що його ми тільки перекидаємо з кутка в куток? — спитав Рікардо.

— Нізащо! — аж підскочила донья Крісанта й мало не підняла за собою гойдалки, скинувши кота й відразу ж за звичкою обтрусивши шерсть з кофти й спідниці. — Тоді твій батько зовсім здуріє!

— Здуріє?

— Цить, стара, цить. Бачиш, сину, коли я починаю згадувати своє дитинство й молоді роки, щасливе життя на Урубамбі, свої найкращі роки в Лімі, коней, Тихий океан, бурю,

1 ... 23 24 25 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скорботна п'ятниця"