Читати книгу - "Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер"

Артеміс кивнув.

— Флакон?

— Кислота. Для замка. Механізм усередині. При­крий обличчя і присни. Виприскай увесь флакон. Бе­режись, щоб на тебе не потрапило.

Для таких умов розмова була аж занадто довгою. Особливо коли на кону кожна секунда. Артеміс ви­рішив не гаяти час на прощання.

Він підтягнувся, намагаючись не відривати тіла від вагона. Навколо вирував вітер, обсипаючи кри­жаною крупкою. Немов бджоли накинулися. Арте­міс зчепив зуби і стягнув рукавиці. Краще обморози­тися, ніж загинути під колесами.

Угору. Одна сходинка за раз, аж доки не заліз на дах вагона. Тепер сховатися нема де. Вітер ударив в обличчя, змусив опустити голову. Артеміс прищу­лив очі та подивився крізь завірюху. Он воно! По центру. Світло. Посеред сталевої пустелі світилося щось схоже на скло в металевій рамі. Попереду п’ять метрів без поручнів. Сила тут не допоможе, вирішив Артеміс. Нарешті він отримав шанс скористатися мозком. Кінетика й імпульс. У теорії дуже просто.

Хапаючись руками за невеличкий виступ по цент­ру, Артеміс сантиметр за сантиметром просувався до цілі. Під ногами звивався вітер, такий сильний, що мало не підкидав хлопця, загрожуючи здути геть.

Артеміс обхопив виступ пальцями. Не дуже вони в нього сильні. Вже кілька місяців він не тримав у руках нічого важчого за телефон. Якби комусь рап­том схотілося, щоб хтось набрав текст «Загубленого раю» за двадцять хвилин, — от вам Артеміс. А от ви­сіти на даху вагона в завірюху — то вже ні. Він цього не робитиме. Ото і була частина плану.

За долю секунди до того, як суглоби пальців за­клякнуть, хлопець розкрив долоні. Порив вітру під­хопив його і кинув прямо на металевий корпус ліх­таря.

«Чудово», — сказав би він, якби в легенях лишив­ся хоча б кубічний сантиметр повітря. Але якби він і сказав це, слово понесло би вітром, він і сам не встиг би почути. ІЦе якась мить, і вітер висмикне його пальці з-під тулуба і скине вниз. Гарматне м’ясо для гоблінів.

Артеміс дістав із кишені флакон із кислотою, стиснув кришку зубами. Бризнула рідина, мало не потрапивши в очі. Хвилюватися про це немає часу. Ні на що немає часу.

На металевому корпусі висіла величезна колодка. Артеміс капнув в отвір для ключа дві краплини. Все що міг. Мало вистачити.

Результат не змусив себе довго чекати. Кислота в’їлася в метал, як лава в кригу. Ельфійські техноло­гії. Найкращі у світі.

Колодка відкрилася, вітер загуркотів звільненою рамою. Вона мало не зачепила Артемісеве обличчя, але вдарила лише плече, і хлопець ледь не вивалився через край. Не дуже схоже на шляхетного рятівника.

Потяг підскочив, хлопця штовхнуло в інший бік, і він звалився всередину. Приземлився горі­лиць і з подивом утупився в трикутні символи ра­діоактивності, що прикрашали кожний контейнер. Принаймні вони були запаяні, хоча й поіржавіли деінде.

Артеміс перекотився по дощаній підлозі, біля дверей став на коліна. Чи капітан Шорт іще трима­ється? Може, він лишився один? Уперше в житті. Сам-самісінький.

— Фаул! Відчиняй двері, мерзотнику Бруду!

Ага. Не один.

Прикривши обличчя рукою, Артеміс сприснув потрійний засув ельфійською кислотою. Сталь одра­зу ж попливла, закапала на підлогу гарячими крап­лями. Хлопець відсунув двері.

Холлі хоробро трималася, хоча від обличчя, там, де радіація проїла гель, здіймалася пара.

Артеміс схопив її за руку.

— На раз, два, три?

Холлі кивнула. На розмови не лишилося сил.

Хлопець стиснув пальці. Ну, пальці, не підведіть! Якщо вибереться звідси живим, придбає собі отой ку­медний домашній тренажер, що рекламують на всіх каналах.

— Раз.

Поворот наближався. Він уже бачив його краєм ока. Потягу доведеться скинути швидкість, а то він зійде з рейок.

— Два.

Сил у капітана Шорт майже не лишилося. Вітер тріпав її, немов прапор на флагштоку.

— Три!

Артеміс щосили смикнув. Холлі заплющила очі й розтиснула руки. Вона навіть повірити не могла, що довіряє своє життя Хлопчикові Бруду.

Артеміс трохи розбирався у фізиці. Він так роз­рахував, щоб скористатися поворотом, імпульсом і швидкістю потяга. Але природа завжди додає щось своє, і передбачити це неможливо. В даному випадку це «щось» виявилося невеличкою шпариною на сти­ку рейок. Досить маленькою, щоб потяг із них не зі­йшов, але досить великою, щоб вагон підстрибнув.

Вагон смикнуло, двері з гуркотом посунулися назад, немов п’ятитонна гільйотина. Але, схоже, Холлі лишилася живою. Точно сказати Артеміс не міг, тому що вона впала прямо на нього, і вони обоє по­котилися по дерев’яній підлозі. Наскільки він міг роздивитися, ельфійка не постраждала. Принаймні голова ще була на плечах, і це добре. Але свідомість вона втратила. Може, через травму.

Артеміс і сам ледь тримався. В кутках очей уже збиралася темрява, готова поглинути його. Хлопець похилився і впав на Холлі.

Наслідки були куди серйознішими, ніж можна собі уявити. Оскільки Холлі була непритомною, її ма­гія працювала на автопілоті. Безконтрольна магія тече, як електричний струм. Щойно обличчя хлопця торкнулося лівої руки ельфійки, до нього уже побіг­ли блакитні іскорки. І якщо для нього це було добре, для Холлі навпаки — дуже погано. Артеміс не знав, але Холлі потребувала кожної магічної іскорки, адже у вагон вона потрапила уже в поганому стані.

Не встиг командир Рут викинути мотузку, як щось упилося йому в око.

Гоблін Дналл витяг маленьке прямокутне дзер­кальце і перевірив, чи не розкуйовдилася луска.

— Класні крила у «Кобой». Як гадаєте, нам дозво­лять їх лишити?

Аймон спохмурнів. Але ви б цього навіть не по­мітили. Предками гоблінів були ящери, тому міміку вони мали дуже невиразну.

— Тихо ти, теплокровний дурню!

Назвати гобліна Б’ва Келл теплокровним — дуже серйозна образа.

Дналл наїжачився.

— Обережніше, друже, або я вирву твого язика.

— Ми всі залишимося без язиків, якщо ельфи втечуть! — огризнувся Аймон.

І то була правда. Генералам не подобалися погані новини.

— Що ж нам робити? Мені подобається, який вигляд я маю в цьому прикиді. Як хлопець із моз­ком.

— Стрілятимемо в потяг, — утрутився Найл. — Усе просто.

Дналл поправив «Кобой Дабл Декс» і підлетів до наймолодшого члена команди.

— Ідіот, — ляснув він його по потилиці. — Потяг радіоактивний, хіба не відчуваєш? Один влучний по­стріл, і наш попіл розвіється за вітром.

— Слушне зауваження, — признав Найл. — Ти не такий дурний, яким здаєшся.

— Дякую.

— Нема за що.

Аймон відлетів, піднявся метрів на сто п’ятдесят. Така спокуса! Одним