Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

Артеміс сидів нерухомо, вбираючи кожне слово. Він трохи нахмурив брови, немов усю цю інформа­цію було дуже важко перетравити. Нарешті, мозок класифікував усі дані, і хлопець розплющив очі.

— Дуже добре,— сказав він.— Я нічого не пам’я­таю, але я вам вірю. Припускаю, що люди мають сусідів-ельфів під землею.

— Отак просто?

— Аж ніяк. Я вислухав усю історію і зіставив з тими фактами, що мені відомі. Єдине інше пояс­нення того, що відбулося, навіть вашої дивної зо­внішності,— заплутана теорія змови за участю ро­сійської мафії та команди пластичних хірургів. А таке навряд чи можливе. Але ваша ельфійська теорія підходить. Вона пояснює навіть те, чого ви не знаєте, капітане Шорт.

— Що саме?

— Після стирання пам’яті я знайшов у себе в очах дзеркальні контактні лінзи. І Батлер теж. Я провів розслідування, і з’ясувалося, що лінзи замовив я сам, хоча нічого про це не пам’ятаю. Підозрюю, що я за­мовив їх, аби обдурити ваш месмер.

Холлі кивнула. Може бути. Ельфи могли замесме­ризувати людей, але для цього потрібно було дивитися їм прямо в очі й говорити особливим голосом. Дзеркальні контактні лінзи можуть допомогти лю­дині зберегти контроль над ситуацією, хоча зали­шиться враження, що вона під месмером.

— Я міг зробити це лише тому, що лишив десь підказку. Таке, що поверне мені спогади про ельфів. Але що саме?

— Навіть не уявляю,— сказала Холлі.— Я споді­валася, спогади повернуться, щойно ти мене поба­чиш.

Артеміс неприємно посміхнувся. Так посміха­ються до малої дитини, яка щойно сказала, що мі­сяць зроблений із сиру.

— Ні, капітане. Я припускаю, що технологія сти­рання пам’яті вашого містера Фоулі — варіант лікар­ських препаратів, з якими експериментують у деяких країнах. Розумієте, мозок — дуже складний інстру­мент. Якщо переконати його, що чогось не відбува­лося, він винайде багато варіантів, аби підтримати цю ілюзію. І ні за що не передумає. Навіть коли свідо­мість і сприймає щось, стирання пам’яті спрямовано на підсвідомість. Тож якою б переконливою ви не були, переконати мою підсвідомість неможливо. Вона може бути переконаною, що ви галюцинація або шпигун. Спогади можуть повернутися лише в тому разі, якщо моя підсвідомість отримає переконливі аргументи, наприклад, коли людина, якій я повністю довіряю, надасть незаперечні докази.

Холлі почала дратуватися. Артеміс може довести до сказу, як ніхто інший. Дитина, яка поводиться з іншими так, немов то вони діти.

— І якій же людині ти повністю довіряєш?

Артеміс уперше після Мюнхена щиро посміх­нувся.

— Собі, звісно.

Мюнхен

Батлер отямився і зрозумів, що з носа тече кров. І крапає вона прямо на капелюх шеф-кухаря готелю. Той стояв з іншими працівниками кухні серед зруй­нованого сарайчика. В кулаку чоловік стискав ніж на випадок, якщо цей здоровило на матраці, який роз­трощив прибудову, божевільний.

— Перепрошую,— ввічливо сказав шеф-кухар, хоча зазвичай увічливість кухарям не властива,— ви живі?

Батлер замислився. Здається, живий. Матрац уря­тував його від дивного снаряду. Артеміс також ви­жив. Охоронець пам’ятав, як билося хлопцеве серце. Але тепер його тут не було.

— Я живий,— простогнав він, з губ закрапала кров, притрушена пилом.— А де хлопець, що зі мною був?

Люди, що зібралися серед руїн, перезирнулися.

— Не було ніякого хлопчика,— нарешті сказав кухар.— Ти сам упав на дах.

Звісно, вони зажадають пояснень, а то й поліцію викличуть.

— Ага, не було хлопчика. Перепрошую, після такого падіння мозок казна-що починає вигаду­вати.

Усі дружно кивнули. Хіба можна звинувачувати цього здорованя, що він трохи не в собі?

— Обіперся на поручні, щоб трохи підсмажитися на осонні, а вони не витримали. На щастя, я вхопив­ся за матрац.

Заяву зустріли цілком зрозумілим скепсисом.

— Схопився за матрац? — озвучив колективну недовіру кухар.

Довелося Батлерові швиденько шукати інше по­яснення, а це не так уже й легко, якщо кров зі всього тіла прилинула до голови.

— Так. Він лежав на балконі. Я хотів відпочити на осонні.

Справа із сонцем була неправдоподібною, врахо­вуючи, що зараз розпал зими. І Батлер зрозумів, що розігнати натовп можна лише одним-єдиним спосо­бом. Радикально, але має спрацювати.

Він поліз у кишеню і дістав блокнот на спіральці.

— Звісно, я подам у суд на готель за отримані по­шкодження. Лише за емоційну травму доведеться сплатити кілька мільйонів євро, не кажучи вже про тілесні ушкодження. Чи можу я розраховувати на вас, добрі люди, як на свідків?

Шеф-кухар зблід. Свідчення проти свого праце­давця — перший крок до безробіття.

— Я... не знаю, сер,— пролепотів він.— Я, власне, нічого не бачив.— Він замовк і принюхався.— Ой, у мене тістечка горять! Пропаде десерт!

Кухар перестрибнув купу побитої черепиці та зник у кухні. Решта поквапилася за ватажком, і за кілька секунд Батлер лишився сам. Він посміхнувся, хоча від цього заболіла потилиця. Погроза притягти до суду відлякує свідків не гірше, ніж рушниця.

Велетенський євразієць вибрався із купи уламків. Йому дійсно пощастило, що його не проштрикнув жоден брус. Матрац значно пом’якшив удар, до то­го ж, дерево виявилося трухлявим і розсипалося на порох.

Батлер зістрибнув на землю, стряхнув з костю­ма пил. Тепер потрібно знайти Артеміса. Здається, хлопця викрав саме той, хто зчинив замах на його життя. Але навіщо вбивати? Навіщо викрадати? Хіба то якийсь відомий ворог, що скористався ситуацією і вирішив помститися.

Батлер повернувся до номера, де все було саме так, як вони і лишили. Навіть натяку не було, що тут стався вибух. Батлер ретельно оглянув кімнату і не знайшов нічого, дивнішого за мертвих комах і паву­ків. Цікаво. Таке враження, що блакитний спалах за­чепив лише живих істот, лишивши будівлю абсо­лютно цілою.

«Блакитний спалах»,— тьохнуло в підсвідомості, але свідома частина не звернула на це уваги.

Батлер швидко спакував речі Артеміса і свої, звіс­но. Зброя і шпигунські штучки залишаться в депо­зитному сейфі аеропорту. Він покинув готель «Крон­скі», не повідомивши про свій від’їзд. Завчасне вибуття викличе підозри, а якщо пощастить, він роз­плутає цю справу ще до того, як школярі повернуть­ся додому.

Охоронець знайшов на парковці «Хаммер» і по­їхав до аеропорту. Якщо Артеміса викрали, викра­дачі зв’яжуться з маєтком Фаулів і вимагатимуть викуп. Якщо Артеміс просто вирішив сховатися від небезпеки, він усе одно поїде додому. Отже, що б не сталося, усі дороги ведуть до маєтку Фаулів, тож туди Батлер і вирушив.

Темпл-Бар, Дублін, Ірландія

Артеміс уже отямився, і гору взяла природна ціка­вість. Він пройшовся по маленькій