Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 80
Перейти на сторінку:
причин спершу законспірувався під подібним прізвищем Чорноус (Черноусов), а відтак узяв собі й «чорнявий» повстанський псевдонім — Чорний Ворон.

Версія Володимира Колоса викликає довіру. Як викликає захоплення хист отамана-конспіратора, котрий оповив свій образ такою таїною, що заплутав і чужих, і своїх. Та залишилося гучне ім’я ЧОРНИЙ ВОРОН — наймення великого воїна, який у герці з московською навалою відстоював честь української зброї, творив славу Вітчизни. Нині це ім’я викарбувано на монументі в селі Товмач поруч з іменем отамана Івана Лютого-Лютенка.

Колись у найтяжчі дні боротьби, коли нескорених лісовиків називали бандитами, ще один славний повстанець із Фастівщини Ларик Плисака сказав пророчі слова: «Надійде час — і наші імена напишуть золотими буквами». Цей час надійшов. Пишемо...

Два судові процеси сторіччя

1. Сповідь злісного бешкетника

Я лише раз у житті стояв перед судом. Було це в далекі сімдесяті роки, коли я ще майже юним працював у відомому на той час молодіжному журналі «Ранок» і думав, що мені море по коліна.

Сльотавого березневого вечора нас, трьох молодих хлопців, занесло в ресторан «Славутич», що на Русанівці. Тепер навіть не згадаю, як і за скільки вдалося прослизнути до переповненої зали де, крім усього, того вечора обслуговували депутатів Верховної Ради УРСР. Деякі з них під час сесії жили в престижному тоді новому столичному готелі «Славутич», ну і, як нормальні люди, вони теж вечеряли в тамтешньому ресторані. Тим більше, що тодішніх своїх обранців народ зовсім не знав в обличчя. Їх, бідолах, не розкручували. Вони не знали, що це таке, на телебаченні не було жодних політичних шоу.

Мабуть, не варто розповідати, скільки й за що ми випили і з чого почалася між нами сварка, але, соромно зізнатися, вона перейшла у бійку. Справжню, круту бійку, у стилі вестерн. Спершу нас билося двоє. Третій розбороняв. А потім йому стали допомагати інші, в тому числі, як згодом з’ясувалося, втрутилися й дядьки-депутати, і зрештою там утворилася мала-купа-невелика. Це було карнавальне видовище. Чоловіки хекали, жінки верещали, дзвенів битий посуд, лунав замашний брудний мат, і хтось комусь лив шампанське за комір прямо із пляшки...

Я сходами скотився з другого поверху до вестибюлю і, мабуть, котився б отак аж до дніпровського каналу, який так по-венеційському облягає Русанівку, але дорогу перетнула міліція. Мене скрутили і затрамбували у «воронок». Один із нас утік, а третього відпустили за одну цікавеньку послугу: міліціонери забрали у мене ключі від квартири, яку я тоді винаймав там-таки недалечко — на Березняках, дали їх, ключі, тому хлопцеві і попросили принести мій паспорт. Саме в мені правоохоронці чомусь побачили найбільшого злочинця і свого власного ворога. Тобто тим ворогом, певніше за все, був мій язик. Хоч скільки я присягався не сперечатися з ментами, але в «доброму гуморі» любив подискутувати з ними про гуманізм, права людини, ООН і всяку таку туфту. Не пригадую, що я тоді їм казав, лише пам’ятаю, що в одного була величезна, неприродно видовжена кобиляча голова, а другий, дрібний, як цвіркун, лузав соняшникове насіння, і воно так смачно пахло мені, що я не стримався і попросив хоч півжменьки. Він, звичайно, не дав. Ні, тоді я справді, мабуть, напатякав їм зайвого, але й поведінка ментів була нетиповою, як китайська пневмонія. Спершу вони повезли мене в якийсь зачуханий медпункт на експертизу, де взяли з вени кров для аналізу на вміст алкоголю, а вже потім доправили в Дарницький райвідділ міліції і завели до капітана, перед яким на столі вже лежав і мій паспорт, і ціла купа пояснювальних записок.

Скажу чесно, не били. Після того, як я написав їм якесь пояснення щодо ресторанної пригоди, мені наказали зняти паска, витягти шнурки з черевиків, примусили зняти годинника і не били навіть тоді, коли я брязнув тим годинником об підлогу, щоб не дістався ворогам. Навпаки, що більша агресія мене розбирала, що більше я дозволяв собі іншомовних лайок у їхній бік, то дужче вони тішилися, і на обличчі Кобилячої Голови розпливалася широка, як миргородська калюжа, усмішка, а Цвіркун уже, мабуть, каявся, що пошкодував для мене кілька соняшникових насінин.

У такому ж доброму гуморі вони провели мене тьмяним нічним коридором до КПУ (ні, не до компартії, а до камери попереднього ув’язнення), і я опинився в заґратованій тісній клітці, де вже було напхом напхано кільканадцять арештантів. Одні стояли, інші сиділи попід стінами на цементній підлозі, а так, щоб лягти, то й не було де. У цьому мавпятнику зібралася доволі весела публіка, яка мало переймалася своїм становищем: більшість із них частенько ночували то по витверезниках, то ось по таких буцегарнях, і якби їм тут ще дозволяли курити та дали плящину-другу, то їх би звідти й мітлою не вимів. Утім, деякі бувалі в бувальцях розбишаки якось приноровилися проносити цигарки й сюди, бо трохи згодом у камері запахло димком, а після того, як я почитав їм уголос вірші (це ж треба було так напитися!), то один нетяга і мене пригостив недопалком.

Та найцікавіше почалося вранці. Дрімаючи напівсидячи у холодному кутку, я ще не встиг і вихмелитися, як «протрубили» підйом. Нас по прізвищах стали викликати з камери, а потім виводили надвір і садовили в ті ж таки «воронки» — якось так тихо садили, майже врочисто, ніби везли у Бабин Яр на розстріл. Аж ні!

— На суд! — зітхнув нетяга, який поділився зі мною недопалком.

Мені не доходило. Не доходило навіть тоді, коли Кобиляча Голова з Цвіркуном завели нас під конвоєм до справжнісінької судової зали і посадили на довгі лави. Ну, подумаєш — припаяють штраф, де наше не пропадало. Я тоді, темний, навіть не підозрював, що віднедавна діяв якийсь химерний закон щодо хуліганства у стані сп’яніння. Якщо якогось сірому замітала міліція під час такої пригоди, то запроторювала в КПУ, а вже наступного ранку тебе могли позбавити волі не на банальних п’ятнадцять діб, а на цілком пристойний термін.

Ось і тут після традиційного «Встать! Суд ідьот!», після того, як на суддівському помості всілася надзвичайно сувора і в міру гладка жінка з підсудками по обидва боки, розігралася справжня драма. Ні, спершу я сприймав це дійство як водевіль і навіть намагався підморгувати молоденькій стенографістці, що вела протокол засідання. Та вже за кілька хвилин мій хміль як рукою зняло. Першим дістала вирок, як то й ведеться в житті, найщиріша душа, атож, чоловічок, який пригостив мене недопалком.

— Ви обвіняєтесь в том,

1 ... 23 24 25 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"