Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

20

У будівлі редакції «ВҐ» встановили нову пропускну систему. Ліне довелося просити охорону, щоб провела її крізь рамку. їй порадили оновити картку-ключ.

Потім вона стояла позаду великої групи людей у черзі до ліфта й нікого не впізнавала. Гурт розступився, випускаючи з ліфта працівників, які спустилися з верхніх поверхів, а тоді юрмою почав упихатися до кабіни. Ліне нікуди не квапилася, тож вирішила почекати наступного ліфта. Але той теж був переповнений, ще й двічі зупинявся, доки вона доїхала на шостий поверх.

Ліне згадала, як уперше потрапила до редакції. Долоні липкі, голова тріщить після безсонної ночі. Найбільше їй запам’яталися годинники на стіні. Вони показували час у Нью-Йорку, Токіо та інших великих містах світу. Досвіду мала катма. Лише раз працювала на заміні в місцевій газетці. Почувалася, як аспірант-неук, боялася, що не впорається з поставленими завданнями. Сам лише факт, що ось вона переступає поріг великої редакційної будівлі, збурював її душу. Однак Ліне швидко пристосувалася до нових викликів. Культурна політика «ВҐ» передбачала лише журналістику найвищого класу. З першої ж секунди на новому місці керівництво пояснило свої вимоги до її роботи. Ішлося не так про знання і досвід, як про журналістську вправність, що вимагало значно більшого, аніж технічні навички й вигадування заголовків. Журналістська вправність — це дещо інше: фокус, стратегія і розуміння того, якою повинна бути газета. Дуже скоро Ліне відчула себе на своєму місці й навіть перевищила очікування керівництва.

Вона закинула торбинку вище на плече, підійшла до кавоварки, пошукала за паперовим кухликом.

Повз неї пройшов працівник спортивної редакції. Вона не пригадувала його імені.

— А де кухлики? — запитала Ліне.

Журналіст усміхнувся.

— Одноразові закінчилися. Позич собі гостьовий, он там, — він показав на дверцята шафки під столом.

— Економія?

Ліне дістала біле порцелянове горнятко.

— Повага до навколишнього середовища, — пояснив журналіст і підставив під краник автомата своє термогорня.

Ліне почекала своєї черги й обрала каву з молоком. Машина загурчала, випустила пару і повільно наповнила горнятко. Вона понесла каву у великий відкритий офіс. За робочими столами майже нікого не було, бо субота, але кілька знайомих облич визирнули з-за моніторів, привіталися, заусміхалися. На її звичному місці ніхто не сидів, одна бляшанка з жувальним тютюном і напівпорожня пляшка кока-коли біля стосика чорновиків свідчили про іншого господаря.

Гаральд Скуглюнн підвівся з-за свого столу під вікном, підійшов до Ліне, радісно обійняв.

— Ти повернулася?

— Не зовсім… Начальство хоче доручити мені якесь особливе завдання на умовах фрілансерства.

Ліне показала поглядом убік заскленої конторки керівника новинного відділу.

— Сандерсена немає?

— На нараді, — Скуґлюнн кивнув убік сходів на вищий поверх.

— А Фрост?

— Також.

Ліне раптом засумнівалася, чи не помилилася вона з часом, бо саме ці двоє запросили її на зустріч. Вона взяла горня й рушила нагору. Кімнати для нарад теж були зі скляними стінами. Ще зі сходів, в одній з найближчих кімнат, Ліне побачила Сандерсена й Фроста. Вони сиділи з чоловіком, якого Ліне не знала. Чоловік у чорному костюмі був схожий на адвоката.

Ліне проглядала щось в телефоні, чекаючи, доки на неї звернуть увагу.

Знизу піднімався сходами Даніель Леанґер, один з наймолодших журналістів відділу криміналу.

— Привіт! — обійняв він її. — Ти теж прийшла раненько!

Даніель помітив її розгубленість.

— Ми працюватимемо разом, — сказав він.

Ліне глянула на людей за склом. Ніхто з трьох досі їх не помітив.

— Знаєш, про що йдеться? — запитала вона.

— Я займаюся цим проектом уже два тижні, — почав Даніель, а закінчити розповідь не встиг.

Сандерсен їх помітив і рушив до дверей.

— Заходьте! — звелів він.

Ліне усміхнулася, її знову пообіймали, вітаючись, — цього разу обидва шефи. Потім вона обійшла стіл, подала руку незнайомцеві, з цікавістю придивляючись до кучерявого чоловіка.

— Адріан Стіллер, — відрекомендувався той. — З Кріпоса.

Ліне ще більше почала розбирати цікавість. Вона не раз зустрічалася з поліцейськими, зі слідчими з Кріпоса — теж, але ніколи досі в приміщенні редакції, тим паче, на нараді з шефами. Ліне перевела погляд на Фроста й Сандерсена по інший бік столу. Було ясно, що вони проводили підготовчу нараду. Ліне зняла з плеча торбинку, поставила на стіл горня з кавою і сіла за стіл.

— Приводом для цієї наради став, власне, Адріан Стіллер. Він і попросив нас зібратися, — почав Сандерсен. — Стіллер працює у новоствореному відділі Кріпоса «Cold Cases» або ж, як це формально називається, у «групі ДН». Вони саме відновили одну давню справу й хочуть залучити нас до співпраці.

Ліне вийняла нотатника.

— Це — «справа Кроґ», викрадення Надії Кроґ, — Фрост підсунув на середину столу старий номер газети.

«Коханого відпустили» — заголовок на першій сторінці, а під фото дівчини старшого підліткового віку з пишним кучерявим волоссям підпис: «За Надію вимагають викуп».

21

Адріан Стіллер розглядав доньку Вістінґа. Він бачив, як Ліне пожвавилася, у її великих синіх очах спалахнула цікавість. Її волосся ще досі було вогким від дощу й спало на обличчя, коли вона нахилилася над газетою. На фотографіях, які він бачив раніше, вона носила коротшу зачіску. Читаючи статтю, Ліне загорнула пасмо волосся за вухо, хоч воно й не заважало зовсім.

— Одне слово, Кріпос хоче, щоб ми писали про цю справу, — сказав головний редактор. — А ми хотіли б, щоб саме ти за неї взялася.

— Але я нічого про це не знаю, — запротестувала Ліне. — Мені на той час було зо п’ять років.

Стіллер перегнувся через стіл, нахилився до Ліне — достатньо близько, щоб відчути лілейний запах її парфумів.

— Саме це дуже добре, — сказав він. — Глянути на справу свіжим журналістським оком.

Ліне облизала пересохлі губи.

— Чому саме ця справа?

— Вона варта розгадки.

Ліне не вдовольнила відповідь Стіллера.

— Я мала на увазі, чому відновлюють цю справу, яка підстава? З’явилися нові факти, свідчення?

Стіллер усміхнувся такою усмішкою, яка б умить роззброїла будь-кого. Він зрозумів, що ця жінка не ликом шита. Саме вона їм і потрібна, однак про відбитки пальців розповідати не хотів. Ще зарано.

— Ми сподіваємося, що серією статей про цей випадок зуміємо, власне, добитися того, що на поверхню спливуть нові факти. Тому й попросили газету про співпрацю. Треба освіжити зацікавлення читачів цією справою, а тоді, можливо, з’явиться хтось, хто щось знає і захоче з нами поділитися своїм знанням.

Ліне зиркнула на своїх шефів.

— Писати про старе не годиться. Треба знайти щось досі невідоме, — промовила вона.

Обидва кивнули.

— Знайдемо… Почнемо з публікації листів викрадачів про вимогу викупу, — сказав Сандерсен.

Стіллер розгорнув шкіряну теку й вийняв