Читати книгу - "Привид"

Та сидячи в тунелі під платформами з люлькою в роті, я з подивом дізнався, що наша зустріч іще не скінчилася. Якраз навпаки! Він став наді мною, не кажучи ні слова. А потім прихилився до стіни і, ковзнувши по ній спиною, сів поруч зі мною. Простягнув мені руку. Я дав йому люльку. Він зробив затяжку. Закашлявся. А потім простягнув мені другу руку: «Здачу». Отак команда «Густо й Олег» стала фактом. Кожного дня, коли він закінчував роботу на складі у фірмі «Клас Ольсон», куди влаштувався на літо, ми йшли до центру міста, де купалися в брудному ставку на території Середньовічного парку і дивилися, як іде будівництво нової частини міста довкола Оперного театру.

Ми розповідали один одному про все, чим хотіли займатися і ким хотіли стати, про те, куди збиралися поїхати, і при цьому курили й нюхали все те, що могли придбати за гроші, які Олег отримував на своїй літній роботі.

Я розповів йому про свого прийомного батька, про те, як він мене вигнав, бо моя прийомна мати до мене чіплялася. А ти, Олеже, розповідав мені про типа, з яким жила твоя мати, про поліцая на ім’я Харрі, що, за твоїми словами, був першокласним чуваком. Чоловіком, якому дійсно можна було довіряти. Але щось не склалося. Спочатку між ним та твоєю матір’ю. А потім ти влип у справу про вбивство, яку він розслідував. Саме тоді ви з матір’ю і перебралися до Амстердама. Я зазначив, що, можливо, той тип і справді був «першокласний», але, як на мене, це якийсь смердючий вираз. А ти відказав, що мій улюблений прикметник «довбаний» смердить іще гірше. Невже ніхто не пояснив мені, що насправді треба казати не «довбаний», а «грьобаний», спитався ти. Таке дитяче запитання! А ще ти спитав, чому я вживаю таку надмірну кількість простонародних виразів та слів. Бо я ж мешкаю не в Східному Осло. Я відповів, що надмірність та перебільшення — це для мене принципово, бо допомагає донести думку і висловити точку зору, тому слово «довбаний» тільки здається неправильним, а насправді воно дуже правильне. І світило сонце, і мені було гарно, бо зі мною ще ніколи й ніхто так не розмовляв.

Чисто по приколу ми стали жебрати гроші на вулиці Карл Йоганс-гате. На Редгуспляссен я поцупив скейтборд і за півгодини обміняв його на спід біля станції «Єрнбанеторгет». Потім ми сіли на човен до острова Говедея, де купалися й пили пиво. Якісь дівчата запросили нас на яхту свого татка, де ти стрибнув зі щогли у воду, мало не гепнувшись на палубу. Опісля ми подалися трамваєм до Екеберга подивитися захід сонця, а там якраз проводився матч на кубок Норвегії, і мерзотний футбольний тренер з Трьонделага поклав на мене око. Я сказав йому, що відсмокчу у нього за тисячу крон, він виклав тисячу готівкою, а я почекав, поки він спустить штани до кісточок, — і чкурнув геть, прихопивши гроші. Згодом ти мені розповідав, що той тренер геть отетерів і повернувся до тебе, немов прохаючи тебе виконати роботу за мене.

Здавалося, те літо ніколи не скінчиться. Та воно все одно скінчилося. Твою останню платню ми витратили на цигарки з марихуаною. Ми курили їх і пускали дим у бліде й порожнє нічне небо. Ти сказав, що повернешся до школи, добре навчатимешся, поглиблено вивчатимеш право, як і твоя мати. А після школи ти збирався поступити в оте довбане Поліцейське училище! Ми сміялися до сліз.

Та коли почалися шкільні заняття, ми стали рідше бачитися. Потім іще рідше. Ви з матір’ю жили аж на пагорбі Гольменколлен, а я знайшов собі притулок на матраці в кімнаті для репетицій однієї групи. Вони не заперечували проти того, щоб я там ночував, за умови, що я стерегтиму їхню апаратуру, а під час репетицій — не заважатиму їм. Тому я викинув тебе з голови, гадаючи, що ти повернувся до свого звичного та комфортного — і жалюгідного — життя. Приблизно в той час я почав торгувати наркотою.

Це трапилося абсолютно випадково. Я видурив грошей у жінки, з якою жив, подався до центральної станції Осло і спитав Туту, чи має він кристалічний метамфетамін. Туту трохи заїкався; він ішачив на Одіна — боса банди Лос-Лобос з Альнабрю. Своє прізвисько він заробив тоді, коли Одін, аби відмити валізу наркогрошей, послав Туту до однієї державної букмекерської контори в Італії, щоби зробити ставку на футбольний матч, результат якого був «домовлений» — і Одін про це знав. Згідно з домовленістю, команда господарів поля мала перемогти з рахунком 2:0. Одін навчив Туту, як сказати 2:0, але у поворотний момент номер один Туту так розхвилювався, роблячи ставку, і почав так сильно заїкатися, що букмекеру здалося, наче Туту сказав англійською «ту-ту» замість «ту-ніл». І на купоні букмекер так і написав: 2:2. Звісно, за десять хвилин до закінчення гри господарі вели з рахунком 2:0, усе як годиться, всі задоволені. Але не Туту, який щойно помітив на своєму папірці цифри 2:2. І второпав, що зробив ставку саме на цей рахунок. До нього починає доходити, що Одін йому коліна попрострілює. Бо має дивну звичку людям коліна прострілювати. Але тут настав поворотний момент номер два. На лаві запасних сидів новий форвард із Польщі, чия італійська була така ж погана, як англійська Туту, тому він не второпав, що результат гри було визначено наперед. І коли тренер випустив його на поле на заміну, він заграв дуже добре, бо саме за це, на його думку, йому заплатили грубі гроші. Так добре, що забив. Двічі. Туту був врятований. Та коли Туту того ж вечора приземлився в Осло і відразу ж пішов до Одіна розповісти про нечувану удачу, як ця удача знову від нього відвернулася — для рівноваги. Він розпочав з розповіді про те, що напартачив і поставив готівку не на той результат. І при цьому так хвилювався та заїкався, що Одіну урвався терпець, він вихопив з шухляди револьвера і прострелив Туту коліно іще задовго до того, як він дійшов у своїй розповіді до поляка.

Та як би там не було, а того дня, коли я приїхав до Центрального вокзалу Осло, Туту сказав мені, що льоду в нього не з-з-з-залишилося і мені д-д-д-доведеться задовольнитися порошком. Порошок